Вiннi-Пух та його друзi Алан Александр Милн Англiйський письменник Алан Александер Мiлн [Alan Alexander Milne] (1882-1956) належить до письменникiв так званого втраченого поколiння, тобто поколiння, молодiсть якого припала на роки першоi свiтовоi вiйни. Проте, на вiдмiну вiд фронтових побратимiв (скажiмо, Рiчарда Олдiнгтона, з яким Мiлн воював навiть у одному полку), Мiлновi суджено було прославитись не книгами про безглуздi жахiття вiйни, а наiвним i довiрливим ведмедиком на iм`я Пух. Щоправда, перед «Вiннi-Пухом» у життi Мiлна трапилась визначальна подiя: 1920 року у нього народився перший i единий син на iм`я Крiстофер Робiн Мiлн, для якого згодом i було написано цю книгу, i який став одним з ii головних героiв. Першi 10 роздiлiв побачили свiт у 1926 роцi у книзi «Вiннi-Пух», а 1928 року у книзi «Хатка на Пуховiй Галявцi» було вмiщено решту 10 оповiдань про Вiннi-Пуха та його друзiв. Вiдтодi обидвi книги виходять, здебiльшого, пiд однiею обкладинкою, а ведмедик Вiннi-Пух став одним iз найулюбленiших героiв для дiтей усього свiту. Алан. А. Мiлн Вiннi-Пух Приповiдка Вам доводилося читати iншу книжку про Крiстофера Робiна? Нi? Шкода. Бо коли б ви читали ту книжку, то вiдразу пригадали б, що колись, давно-давно, Крiстофер Робiн був знайомий з одним лебедем (чи, може, лебiдь був знайомий з Крiстофером Робiном, зараз не пам'ятаю), якого вiн звав Пухом. Згодом лебiдь кудись залетiв, а iм'я вiд нього зосталося. І коли ведмедик, новий друг Крiстофера Робiна, сказав, що йому б личило найкраще в свiтi iм'я, Крiстофер Робiн, не задумуючись, назвав його Вiннi-Пухом. Так вiн Вiннi-Пухом i залишився. "Пухом – це зрозумiло. Але чому Вiннi?" – спитаете ви. Зараз поясню. Неможливо жити в столицi й хоча б двiчi на тиждень – у суботу й недiлю – не бувати в зоопарку. Правда, е такi диваки, що зовсiм не вмiють бувати в зоопарку. Вони заходять у ворота, де написано "Вхiд", i поспiхом перебiгають вiд клiтки до клiтки, не минаючи жодноi, аж поки опиняться бiля ворiт, де написано "Вихiд". Розумнi люди роблять не так. Вони одразу поспiшають до тих тварин, яких люблять найбiльше, i зостаються з ними, аж поки треба вже йти додому. Так робив i Крiстофер Робiн. Тiльки-но ми приходили з ним до зоопарку, вiн одразу мчав туди, де жили бiлi ведмедi. Зупинившись бiля третьоi клiтки злiва, Крiстофер Робiн шепотiв щось на вухо доглядачевi, i перед нами розчинялися дверi. Ми пробиралися темними коридорами, пiдiймалися крутими сходами й, нарештi, зупинялися перед омрiяною клiткою. Дверi клiтки розчахувались, i до нас вискакувало щось велетенське сiро-буро-волохате. З радiсним вигуком "Ох, як я за тобою скучив!" Крiстофер Робiн кидався йому в обiйми. То була ведмедиця з чудовим нiжним iм'ям, яким в Англii називають дiвчаток – Вiйнi. Тiльки от нiхто не знае, чи назвали ii так на честь Пуха, чи Пуха назвали так на ii честь. Колись ми з Крiстофером Робiном знали, але тепер забули... Щойно я написав цi рядки, як хтось мене пiд лiкоть – штовх. Озираюся, а то Паць, та ще й своiм тоненьким поросячим голосочком кувiкае: – А чого про мене нiчого? – Любий Пацику,– сказав я,– уся книга буде про тебе. – А чого ж досi про Пуха та про Пуха? – кувiкнув вiн знову. Бачте, в чому рiч: вiн подумав, що вся ця Приповiдка, а далi й Казка буде лише про Пуха, i йому стало трiшечки прикро. Звiсно, Пух – улюбленець Крiстофера Робiна, але й Паць стае йому часто в пригодi, коли Пух чогось не може зробити. Примiром, Пуха не занесеш непомiтно до школи, а Паць такий маленький, що зовсiм легко вмiщаеться в кишенi. І дуже приемно вiдчувати в кишенi такого друга, коли ти не певен, скiльки буде два по два – чотири чи п'ять. Інодi Паць вилазить посеред уроку на парту й уважно зазирае в чорнильницю, куди Крiстофер Робiн часто вмочае перо. Тож не дивно, що Паць грамотнiший за Пуха, хоч Пуховi це байдуже. "Аби голова була на плечах",– каже ведмедик. І правду каже. Аж ось зарепетували й iншi: – А чого про нас нiчого? Гаразд, друзi, облишмо вже Приповiдку та перейдемо до самоi Казки, яка складаеться з багатьох-багатьох цiкавих пригод... А.А.М. ПРИГОДА ПЕРША, У якiй ми знайомимось з Вiннi-Пухом та не тими Бджолами Перед вами звичайний плюшевий ведмедик. Як бачите, вiн спускаеться сходами слiдком за своiм другом Крiстофером Робiном, головою донизу, i перелiчуе схiдцi власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати схiдцi вiн поки що не знае. Правда, часом йому здаеться, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь iнший спосiб. Та саме подумати йому, на жаль, i нiколи. Так чи не так, але ось вiн уже зiйшов униз i готовий з вами познайомитися: – Вiйнi-Пух! Коли я вперше почув його iм'я, то дуже здивувався i сказав: – А я гадав, вiн хлопчик. – Вiн i е хлопчик,– сказав Крiстофер Робiн. – То чому ж ти називаеш його Вiннi? – Я не називаю. – Невже? – Авжеж. Вiн не Вiннi, вiн Вiннi-Пух. Розумiеш? – Еге, тепер розумiю,– швиденько погодився я. Інодi, коли Вiннi-Пух прибумкае з Крiстофером Робiном донизу, вiн любить у щось погратися, але ще бiльше вiн любить посидiти тихенько бiля вогню й послухати казку. От i цього вечора... – А як iз казочкою? – спитав Крiстофер Робiн. – Що з казочкою? – спитав я. – Ну, ти мiг би розповiсти Вiннi-Пуховi казочку? Йому дуже хочеться! – Може, й мiг би,– сказав я.– Тiльки якоi ж йому хочеться i про що? – Гарноi i про нього. Вiн же, знаеш, таке ведмежа! – Та знаю, знаю! – То розкажи, татусю, будь ласка, – попросив Крiстофер Робiн. – Гаразд, спробую. – І я спробував... Колись, давно-давно,– здаеться, минулоi п'ятницi – у Лiсi жив собi самотнiй Вiннi-Пух. – Мабуть, йому, однiсiнькому, там було дуже страшно? – спитав Крiстофер Робiн. – Нiскiлечки! – буркнув хтось баском. Одного разу Вiннi Пух пiшов на прогулянку й забрiв на галявину, що була посеред самого Лiсу. А посеред самоi галявини рiс височенний дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж! Вiннi-Пух сiв пiд дубом на траву, обхопив голову лапами i став думати-гадати. Спершу вiн подумав так: "Оте жжжжжж! – то недарма. Саме жикання нi з того нi з сього не вiзьметься. Коли е жикання – це означае, що хтось для чогось жикае. Дуб жикати не може. Значить, жикае хтось iнший. А навiщо тобi жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моему, так!" Далi вiн ще подумав, подумав i сказав сам до себе: – А для чого на свiтi бджоли? Щоб робити мед! По-моему, так! Тут вiн пiдвiвся i сказав: – А для чого на свiтi мед? Щоб я його iв! По-моему, тiльки так! І з цими словами вiн подерся на дерево. Вiн лiз, лiз i лiз i, поки все лiз та лiз, по дорозi мурмотiв собi пiсеньку, яку сам щойно склав: I ведмедики, й ведмедi Люблять мед i все на медi. Жжи!Жжи!Жжи! Чому це так, скажи? От вiн видерся ще трохи вище... i ще трохи вище... а далi ще зовсiм-зовсiм трiшечки вище. І на цей час йому в головi забринiла iнша пiсенька: От якби ведмедики, От якби Та були всi бджолами! (Трим-би-би!) Тодi б вони своi хати Перестали витягати На дуби. Би! І тодi – коли б це Та якби — Бджоли були нами! (Трим-би-би!) Лазити б не треба Трохи не до неба — На дуби! Би! Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пiсенька вийшла трохи жалiсливою. Але йому залишилось дертися зовсiм-зовсiм-зовсiм небагато: ну, тiльки стати на оцю гiлочку – i... Трррiсь!!! – Рятуйте! – крикнув Пух, пролетiвши три метри донизу i бемцнувшись об iншу гiлку. – Ех, навiщо я... – пробурмотiв вiн, пролетiвши наступних п'ять метрiв i бемцнувшись об третю гiлку... – Та я ж не хотiв робити нiякоi шко... – спробував вiн пояснити, пролетiвши ще метрiв iз сiм догори ногами i бемцнувшись об четверту гiлку,– я ж тiльки хотiв... – Звiсно, краще було б не... – тiльки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще iз шiстьма гiлками. – А все через те, – нарештi зiзнався вiн, коли ще тричi перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчiй гiлляцi i шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, – все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте! Пух виповз iз куща, повисмикував з носа трохи колючок i знов почав думати. І перш за все вiн подумав про Крiстофера Робiна. – Про мене? – схвильовано перепитав Крiстофер Робiн, не вiрячи такому щастю. – Авжеж, про тебе. Крiстофер Робiн нiчого не сказав, але очi його все круглiшали й круглiшали, а щоки все рожевiли та рожевiли. Отож Вiннi-Пух i подався до свого друга Крiстофера Робiна, що жив у тому самому Лiсi, тiльки в iншому мiсцi, за зеленими дверима. – Доброго ранку, Крiстофере Робiне, – сказав Вiннi-Пух. – Доброго ранку, Вiннi-Пуше,– сказав Крiстофер Робiн. – Цiкаво, чи нема в тебе часом повiтряноi кульки? – Повiтряноi кульки? – Еге. Я оце саме йшов i думав: "Чи нема часом у Крiстофера Робiна повiтряноi кульки?" Менi було просто цiкаво знати. – А для чого тобi повiтряна кулька? – спитав Крiстофер Робiн. Вiннi-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що нiхто не пiдслуховуе, приклав лапу до рота й прошепотiв страшним голосом: – Мед! – Та хто ж ходить по мед iз повiтряними кульками? – Я ходжу! – сказав Пух. А трапилося так, що саме напередоднi Крiстофер Робiн був на вечiрцi у свого друга Паця i там усiм гостям роздавали повiтрянi кульки. Крiстоферовi Робiну дiсталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичiв та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич i Знайомий не взяв ii, бо сам був такий малий, що його не взяли в гостi. Отож Крiстоферовi Робiну довелося вже – так тому й бути – прихопити додому обидвi кульки – i зелену, i синю. – Яка тобi бiльше до вподоби? – запитав Крiстофер Робiн Вiннi-Пуха.. Пух згрiб голову в лапи й глибоко задумався. – Так отож,– сказав вiн.– Якщо ти полюеш на мед iз повiтряною кулькою, найголовнiше, щоб бджоли тебе не помiтили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гiлочка з листям, i не помiтять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, i також тебе не помiтять. Тепер питання: у що вони швидше повiрять? – А самого тебе вони не помiтять пiд кулькою? – поцiкавився Крiстофер Робiн. – Може, помiтять, а може, й нi,– сказав Вiннi-Пух.– Хiба вгадаеш, що стрiлить у голову тим бджолам? Вiн подумав ще хвильку й додав: – Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тодi вони не здогадаються. – Коли так, тодi тобi треба взяти синю кульку,– сказав Крiстофер Робiн. На тому й погодилися. Друзi взяли з собою синю кульку, а Крiстофер Робiн, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, i вони пiшли. Вiннi-Пух найперше завернув до однiеi знайомоi калюжi й добряче викачався в калюжi, щоб стати зовсiм-зовсiм чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи ii удвох за мотузочку, i, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось лусне, Крiстофер Робiн раптом випустив мотузочку з рук. Вiннi-Пух плавно злетiв у небо й зупинився саме де треба – бiля верхiвки бджолиного дерева, тiльки трохи збоку. – Ураааа! – закричав Крiстофер Робiн. – Що, гарно? – вiдгукнувся згори Вiннi-Пух.– Ну, на кого я схожий? – На ведмедя, що летить на повiтрянiй кульцi,– вiдповiв Крiстофер Робiн. – А на хмарку? – стривожено запитав Вiннi-Пух,– на чорну маленьку хмарку в синьому небi хiба не схожий? – Не дуже. – Ну, нiчого, звiдси, мабуть, усе здаеться iнакшим. А потiм, я ж казав,– хiба вгадаеш, що стрiлить у голову тим бджолам. Як на те, не було анi найменшого вiтерцю, що пiдiгнав би Пуха до дерева, i ведмедик нерухомо завис у повiтрi. Вiн мiг нюхати мед, мiг дивитися на мед, але дотягтися до меду – гай-гай! – нiяк не мiг. Урештi Вiннi-Пух не витримав: – Крiстофере Робiне! – голосно прошепотiв вiн. – Що таке? – Бджоли начебто щось запiдозрили! – Що саме? – Не знаю. Але, по-моему, вони гудуть якось пiдозрiло! – Може, iм здаеться, що ти хочеш забрати в них мед? – Може. Хiба вгадаеш, що стрiлить у голову тим бджолам? Вiннi-Пух помовчав ще трохи i знову гукнув: – Крiстофере Робiне! –Що? – У тебе вдома е парасолька? – Аякже! – Тодi я тебе дуже прошу: принеси ii сюди i ходи з нею пiд деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здаеться, збираеться на дощ!.." Гадаю, бджоли тодi нам краще повiрять. З ними так тiльки й треба чинити! Крiстофер Робiн подумки засмiявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",– та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вiннi-Пуха. І подався додому по парасольку. – О, нарештi! – загукав Вiннi-Пух, щойно Крiстофер Робiн повернувся. – А я вже почав непокоiтися. Я помiтив, що бджоли загули вже й зовсiм пiдозрiло! – Розкрити парасольку чи не треба? – спитав Крiстофер Робiн. – Треба. Тiльки хвильку почекай. Дiяти – то дiяти напевне. Головне зараз – обманути бджолину королеву. Ти ii бачиш звiдти? –Нi. – Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди i примовляй: "Ов-ва-ва! Здаеться, збираеться на дощ!.. Еге ж, збираеться на дощ!" А я робитиму свое: буду спiвати Пiсню Пуха-Хмаринки... Отож почали! Крiстофер Робiн почав ходити туди-сюди та примовляти, що збираеться на дощ, а Вiннi-Пух заспiвав ось якоi пiсеньки: Пух-Пампух – легенький, як пух, летить в небеса. Але й краса!.. Та нi! То не Пух: це Хмарка, це пух летить в небеса... Але й краса!.. Я Хмарка чудова, рiзнокольорова, лечу в небеса! Ой!.. Оса!.. Тобто бджола... Бджоли, як на диво, загули ще пiдозрiливiше! Деякi з них навiть вилетiли з гнiзда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспiвала другий куплет пiсеньки, а одна бджiлка навiть посидiла хвильку на Хмарчинiм носi й одразу шугнула геть. – Крiстофере – ой! – Робiне! – закричала Хмарка. – Що таке? – Я думав, думав i нарештi все зрозумiв. Це не тi бджоли! –Тану? – Зовсiм не тi! І вони, певно, й мед не той роблять! – Невже? – Авжеж! І краще менi спуститися додолу. – А як? – спитав Крiстофер Робiн. Саме над цим Вiннi-Пух досi й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, вiн упаде i знову бумкне. Такий вихiд йому не подобався. Отож Вiннi-Пух подумав-подумав, а тодi "сказав: – Крiстофере Робiне, ти мусиш поцiлити в кульку з рушницi. Рушниця твоя при тобi? – Аякже! – сказав Крiстофер Робiн.– Тiльки якщо я вистрiлю в кульку, вона зiпсуеться! – А якщо ти не вистрiлиш, то зiпсуюся я! – вигукнув Вiннi-Пух. Тут уже Крiстоферовi Робiну нiчого було робити: вiн дуже ретельно прицiлився в кульку i вистрiлив. – Ой! – скрикнув Пух. – Хiба я не влучив? – спитав Крiстофер Робiн. – Не те щоб зовсiм не влучив,– сказав Вiннi-Пух,– а тiльки не влучив у кульку. – Пробач, будь ласка,– сказав Крiстофер Робiн i вистрiлив знову. Цього разу вiн не схибив i поцiлив саме в кульку. Повiтря повiльно почало виходити з неi, i Вiннi-Пух тихо поплив на землю. Проте лапки, в нього так затерпли, поки вiн висiв, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори i Пух не мiг ними поворухнути. І коли на нiс йому сiдала муха, вiн мусив ii здмухувати: пухх! пухх! І можливо, – хоч я в цьому не певен, – можливо, саме через те його й прозвали Пухом. – Казочцi кiнець? – спитав Крiстофер Робiн. – Цiй казочцi кiнець. Та е ще й iншi. – Про Пуха i про мене? – І про Паця, i про Кролика, i про всю компанiю. Хiба ти не пам'ятаеш? – Певна рiч – пам'ятаю, тiльки от коли хочу згадати – враз забуваю... – Ну, наприклад, як Пух iз Пациком ловили Слонопотама... – А вони його спiймали? – Нi. – Де iм! Пух же зовсiм дурненький. А я його спiймав? – Про це й мовиться в казцi. Крiстофер Робiн кивнув. – Розумiеш,– сказав Крiстофер Робiн,– сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, i йому страшенно кортить послухати знову. Бо тодi це справжня казка, а не так собi. – І я такоi ж думки. Крiстофер Робiн глибоко зiтхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою. На порозi вiн обернувся i сказав: – Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь? – Охоче,– вiдповiв я. – А Пуховi не дуже болiло, коли я влучив у нього з рушницi? – Анi трiшечки. Крiстофер Робiн кивнув i вийшов, а за хвилину я почув, як Вiннi-Пух пiднiмаеться сходами – бум, бум, бум! ПРИГОДА ДРУГА, У якiй Вiннi-Пух пiшов у гостi, а потрапив у безвихiдь Одного дня знайомий уже нам ведмедик Вiннi-Пух (чи просто Пух, як його часто звали для зручностi) неквапливо прогулювався Лiсом, мугикаючи собi пiд нiс нову пiсеньку. Вiн з радiстю наспiвував цю пiсеньку, яку склав лише нинiшнього ранку, поки робив перед дзеркалом своi щоденнi Атлетичнi Вправи. Рiч у тiм, що Пух дуже хотiв схуднути, стати Атлетом i тому вiн вельми старанно робив ранкову гiмнастику. Вiн спинався на кiнчики пальцiв, випростувався як тiльки мiг i заодно спiвав так: Тара-тара-тара-ра! А далi, коли вiн нахилявся, силкуючись дотягтися переднiми лапками до пальцiв нiг, то спiвав так: Тара-тара... Ох, мамонько! Трам-пам-па! Отак i склалася пiсенька. Тож пiсля снiданку Вiннi-Пух все накручував i накручував ii у своiй головi, аж поки вивчив напам'ять. Тепер вiн знав ii геть усю – вiд першого аж до останнього рядка. Слова в цiй пiсеньцi були приблизно такi: Тара-тара-тара-ра! Трам-пам-пам, тiрлiм-пам-па! Тiрлi-мiрлi-тiрлi-лi, Трам-пам-пам, Тiрлiм-пiм-пi! Так от, мугичучи собi пiд нiс цю пiсеньку, Вiннi безжурно чимчикував лiсовою стежиною i думав. А думав вiн про те, що було б, якби вiн, Вiннi-Пух, був не Вiннi-Пухом, а кимось зовсiм-зовсiм iншим. Нараз вiн опинився перед пiщаним пагорком на березi рiчки, а в тому пагорку була велика дiрка. – Ага! – сказав Пух.– (Трам-пам-пам, тiрлiм-пам-па!) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дiрка – це нора, а нора – це Кролик, а Кролик – це добра компанiя, а добра компанiя – це така компанiя, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пiсеньку, i все таке iнше. (Тiрлi-мiрлi-тiрлi-лi!) І вiн без зайвих слiв нагнувся, просунув голову в дiрку й гукнув: – Агов! Чи е хто вдома? Замiсть вiдповiдi з нори долинуло якесь шарудiння, а тодi знову стало тихо. – Я питаю: "Агов! Чи е хто вдома?" – повторив Пух голосно-голосно. – Нема! – вiдповiв чийсь голос. А далi додав: – І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумiв. – Отакоi! – сказав Вiннi-Пух.– Невже вдома немае нiкого-нiкогiсiнько? – Нiкого-нiкогiсiнько! Тодi Пух витягнув голову з дiрки й замислився. Вiн подумав так: "Усе ж там хтось таки е, бо мусив же хтось сказати "нiкого-нiкогiсiнько!" І вiн знову встромив голову в дiрку й сказав: – Слухай, Кролику, а хiба то не ти? – Нi, не я! – сказав Кролик, змiнивши голос. – А той голос – хiба вiн не твiй? – По-моему, нi,– сказав Кролик.– По-моему, вiн анiтрохи не схожий на мiй! – Чудасiя! – сказав Пух. Вiн знову витягнув голову з дiрки, трохи подумав, по тому втрете засунув голову й запитав: – Будьте ласкавi, скажiть, а де зараз Кролик? – Вiн пiшов у гостi до свого друга Вiннi-Пуха. Вони, знаеш, якi друзi! Вiннi-Пух аж рота роззявив iз подиву. – Та це ж я! – сказав вiн. – Хто "я"? "Я" рiзнi бувають. – "Я" – це я! Вiннi-Пух! Тепер здивувався Кролик. Вiн здивувався ще дужче за Пуха. – А ти в цьому певен? – запитав вiн. – Абсолютно певен! – сказав Вiннi-Пух. – Ну, гаразд, тодi заходь! І Вiннi полiз у нору. Вiн пропихався, протискався, просувався i, врештi-решт, опинився у Кроликовiй оселi. – Твоя правда,– сказав Кролик, оглянувши його з голови до п'ят.– Це таки ти! Дуже радий тебе бачити! – А ти думав – хто це? – Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаеш, тут, у Лiсi, не можна абикого пускати в хатку! Обережнiсть нiколи не завадить... А чи не час уже чимось пiдкрiпитися? Вiннi-Пух завжди був охочий трохи пiдкрiпитися, а надто годинi об одинадцятiй ранку, бо о цiй порi снiданок уже давно закiнчився, а обiд ще й не думав починатися. І, звiсно, Пух дуже зрадiв, коли Кролик почав витягати тарiлки та кухлики. А коли Кролик запитав: "Тобi чого до хлiба – меду чи згущеного молока?" – Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" – Правда, спохопившись, вiн хутенько додав, щоб не склалося думки, нiби вiн ненажера: "А хлiба не треба! Навiщо зайвий клопiт?" Пiсля цього вiн замовк i мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий. Та ось Пух нарештi щось забуркотiв, i голос його став солодкий, тягучий – ну просто як мед! – а далi пiдвiвся з-за столу, вiд щирого серця потис Кроликовi лапку й сказав, що йому вже час iти. – Так скоро? – ввiчливо спитав Кролик. – Та бачиш,– знiтився Пух,– я мiг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... – затинався вiн i при цьому чомусь не зводив очей з буфета. – Правду кажучи,– виручив його Кролик,– я й сам збирався пiти погуляти. – Ага! От i чудово! Тодi i я пiду. Бувай! – Ну що ж, бувай, якщо ти справдi бiльше нiчого не хочеш. – А хiба е щось iще? – зацiкавився Пух. Кролик зазирнув у всi банячки та горщики й, зiтхнувши, сказав: – На жаль, уже не лишилося нiчого. – Я так i знав,– спiвчутливо сказав Пух i похитав головою.– Ну, прощавай, менi треба йти. І вiн почав вилазити з нори. Вiн щосили тягнув себе переднiми лапками, вiн над силу штовхав себе заднiми лапами, i поволеньки-поволi на бiлий свiт вистромився його нiс... далi вуха... далi переднi лапки... далi плечi... а далi... А далi Вiннi-Пух закричав: – Ой мамонько! Я краще полiзу назад! А ще трохи далi вiн закричав: – Ой таточку! Нi, краще я полiзу вперед. А ще-ще трохи далi вiн зарепетував: – Ой мамусю-татусю! Не можу нi вперед нi назад! Тим часом Кролик намiрився, як i казав, пiти погуляти, але побачив, що переднiй хiд його хатки затулений. Тодi вiн вискочив на вулицю чорним ходом i пiдбiг до Пуха. – Ти що – застряг? – спитав вiн. – Н-нi,– вiдповiв Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.– Це я просто вiдпочиваю: думаю про се, про те i потихеньку спiваю. – Ану, давай менi лапу! – сказав Кролик. Вiннi-Пух простягнув лапу, i Кролик почав його витягати. Вiн тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав: – Ой-ой-ой! Боляче! – Тепер ясно,– сказав Кролик.– Ти застряг! – А все через те,– сердито сказав Пух,– що дехто робить такi вузькi дверi. – Нi! – суворо мовив Кролик. – Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,– сказав Кролик,– менi весь час здавалося, що хтось iз нас надто багато iсть! І хоч я,– сказав Кролик,– iз ввiчливостi мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,– сказав Кролик,– нiчого вже не вдiеш, треба кликати Крiстофера Робiна. Крiстофер Робiн, якщо брати звiдти, жив досить далеко – ген аж iз протилежного краю Лiсу. Проте вiн хутенько прибiг на помiч, тiльки-но Кролик його гукнув, а прибiгши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, i, побачивши це, Крiстофер Робiн сказав: – Ох, ти, дурненьке ведмежа! Та сказав вiн це таким нiжним голосом, що всiм одразу на серцi полегшало. – А я саме почав думати,– сказав Вiннi-Пух, стиха шморгаючи носом,– а що, як бiдному Кроликовi вже нiколи-нiколи не доведеться ходити крiзь параднi дверi. Менi було б страшенно прикро... – І менi,– сказав Кролик. – Не доведеться ходити крiзь параднi дверi? – перепитав Крiстофер Робiн.– Чому? Доведеться, будь певен, ще й як! Бо якщо ми не зможемо витягти тебе сюди, то напевно зможемо заштовхати туди,– закiнчив Крiстофер Робiн. Кролик глибокодумно почухав за вухом i сказав, що коли Пуха знов заштовхати туди, тобто назад до нори, то вiн там назавжди й залишиться. І хоча вiн, Кролик, щомитi страшенно радий бачити Пуха, проте, що не кажiть, одним усе ж належить жити на деревах, а iншим пiд землею, i... – То ти гадаеш, що я вже нiколи не виберуся на волю? – жалiбно спитав Пух. – Я гадаю, що коли ти вже наполовину вибрався, то шкода зупинятися на пiвдорозi,– сказав Кролик. Крiстофер Робiн кивнув головою: – На це е лише одна рада,– сказав вiн,– треба почекати, доки ти знову схуднеш. – А як довго треба худнути?– стривожено спитав Пух. – Ну, так, мабуть, з тиждень. – Але ж я не можу стирчати тут цiлий тиждень! – Саме стирчати ти й можеш, дурненьке ведмежа, ще й як! А от витягти тебе звiдси, то вже штука хитрiша. – Не журися, ми тобi будемо щось гарненьке читати вголос,– весело сказав Кролик.– Аби тiльки снiг не пiшов,– додав вiн.– І ще невеличке прохання... Розумiеш, друже, ти зайняв собою майже всю мою хатку... То можна, я вiшатиму рушники на твоi заднi лапки? Бо, бачиш, цi лапки стирчать там зовсiм без дiла, а з них вийде чудовий вiшак для моiх рушникiв!.. – 0-хо-хо! Цiлий тиждень! Цiлих сiм днiв! – сумно сказав Вiннi-Пух.– А як же обiдати-снiдати? – Боюся, що з цим доведеться потерпiти,– сказав Крiстофер Робiн.– Бо ти маеш чимшвидше схуднути. А замiсть "обiдати-снiдати" ми будемо тобi вголос читати. Ведмедик хотiв зiтхнути, але не змiг – так щiльно вiн застряг. З очей у нього викотилася сльозинка, i вiн сказав: – Ну, то, прошу, ви бодай читайте якусь таку смачненьку книжку, що зможе пiдтримати й утiшити нещасного ведмедя, якщо вже вiн устряв у таку халепу... І от цiлих сiм днiв Крiстофер Робiн читав саме таку смачненьку, тобто цiкаву i зрозумiлу, книжку бiля Пiвнiчного Кiнця Пуха (тобто бiля голови), а Кролик розвiшував випранi рушники на його Пiвденний Кiнець (тобто на ноги). А Пух тим часом дедалi тоншав, тоншав та тоншав... І коли сiм днiв минуло, Крiстофер Робiн сказав: – Пора! Вiн ухопився за переднi лапки Пуха, Кролик ухопився за Крiстофера Робiна, а всi Кроликовi Родичi та Знайомi ухопилися за Кролика i гуртом потягли на всю силу!... І спершу Вiннi-Пух озивався лише одним словом: – Ой! А далi ще одним словом: –Ох! А далi – зовсiм несподiвано i раптово – вiн сказав: – ПУМК! – точнiсiнько мов той корок, що вилiтае з пляшки. І тодi Крiстофер Робiн i Кролик, i всi Кроликовi Родичi та Знайомi тiльки замиготiли в повiтрi п'ятами й попадали на одну купу!.. А зверху на тiй купi опинився вiльний-превiльний Вiннi-Пух! Вiн вдячно кивнув своiм друзям за визволення i потюпав гуляти до Лiсу, гордовито буркочучи улюблену пiсеньку. А Крiстофер Робiн поглянув йому вслiд i нiжно прошепотiв: – Ех ти, дурненьке ведмежа! ПРИГОДА ТРЕТЯ, У якiй Пух та Паць пiшли на лови i ледь-ледь не зловили Бабая Був у Пуха найкращий друг – таке собi крихiтне поросятко, якого звали Пацем. Паць мешкав у великiй-превеликiй хатцi, у великому-превеликому деревi. Те дерево – бук – стояло посерединi Лiсу, хатка була у самiй серединi бука, а Паць мешкав у самiй серединi хатки. А поблизу хатки стирчав стовпчик, на якому була прибита поламана дощечка з написом. І кожен, хто хоч трохи вмiв читати, мiг на нiй прочитати: "Стороннiм В". Бiльше прочитати там не мiг навiть найудатнiший грамотiй. Якось Крiстофер Робiн спитав Паця, що на тiй дощечцi написано. І Паць умить вiдповiв, що там написано iм'я його дiдуся i що ця дощечка з написом – то iхня родинна релiквiя, тобто найдорожча для iхнього сiмейства рiч. Крiстофер Робiн сказав, що не може бути такого iменi "Стороннiм В", та Паць заперечив, що от i може, бо ж дiдуся саме так звали! А "В" – це просто скорочено, бо повне iм'я дiдуся "Стороннiм Вiллi", хоч це також скорочено, бо його цiлком повне iм'я – "Стороннiм Вiльям". – Дiдусь мав одразу два iменi,– пояснив Паць,– на той випадок, якщо одне десь загубиться. Загубиться Вiльям – буде Стороннiм, загубиться Стороннiм – буде Вiльям... – Знайшов чим хвалитися! – зневажливо сказав Крiстофер Робiн.– У мене в самого два iменi. – От бачиш, я ж казав,– i в тебе так само! – кувiкнув Паць.– Виходить, моя-таки правда! Був чудовий зимовий день. Паць старанно вiдгортав снiг перед своiм будинком, аж раптом, пiдвiвши голову, вiн побачив Вiннi-Пуха. Втупившись поглядом собi пiд ноги, Пух обережно ступав по снiгу, роблячи велике коло. Вiн був такий зосереджений i замислений, що, коли Паць його покликав, вiн i не подумав зупинитися. – Агов, Пуше! – закричав Паць.– Привiт! Що ти там робиш? – Полюю,– вiдповiв Пух. – Полюеш? На кого? – Когось вистежую! – таемниче вiдповiв Пух. – Кого ж ти вистежуеш? – Оце мене й цiкавить,– сказав Пух.– У тому вся й штука: хто це? – І що ж ти скажеш – що воно таке? – Доведеться почекати, доки я з ним зустрiнуся,– вiдповiв Вiннi-Пух.– Глянь-но сюди.– Вiн показав на снiг перед собою.– Що ти тут бачиш? – Слiди,– сказав Паць.– Вiдбитки лап! – Паць навiть кувiкнув вiд хвилювання.– Ой, Пуше! Ти гадаеш, це той... той страшний Бабай?! – Можливо,– сказав Пух.– Інодi начебто вiн, а iнодi наче й не вiн. Хiба розберешся в цих слiдах? Вiн замовк i знову рушив на лови, а Паць, трохи потупцявши на мiсцi, кинувся за ним навздогiн. Раптом Вiннi-Пух став мов укопаний i, зiгнувшись, спантеличено втупився у слiди. – Що таке? – запитав Паць. – Неймовiрна рiч,– сказав Вiннi-Пух.– Здаеться, iх стало вже двое! До оцього – Невiдомо Кого – прилучився iнший – Невiдомо Хто, i зараз вони йдуть парою. Знаеш що, Пацику? Ходiмо зi мною, бо раптом виявиться, що це Злi Істоти?! Паць хоробро почухав вухо i вiдповiв, що до п'ятницi вiн зовсiм вiльний i з великою радiстю пiде з Пухом, а надто якщо в Лiсi бродить справжнiй Бабай. – Ти хочеш сказати, якщо там бродять Два Справжнiх Бабаi? – уточнив Вiннi-Пух. Та Паць сказав, що це все одно, бо до п'ятницi йому зовсiм-зовсiм нiчого робити. І вони пiшли далi удвох. Слiди вели навкруг маленького вiльшаного гайка. Отже, Два Бабаi, якщо це були вони, теж iшли довкола гайка, i, ясна рiч, Пух та Паць подалися й собi довкола гайка. Щоб було веселiше, Паць дорогою оповiдав Вiннi-Пуховi рiзнi пригоди, якi траплялися з його дiдусем "Стороннiм В", наприклад, як дiдусь лiкував собi ревматизм пiсля полювання, а на старостi лiт мучився вiд задухи, та iншi цiкавi iсторiйки. А Пух сушив голову над тим, який же iз себе був той Пацiв дiдусь. І йому спало на думку: а що, як раптом оце зараз вони полюють на Двох Дiдусiв, i що буде, коли вони спiймають цих Дiдусiв,– чи зручно буде взяти хоча б одного додому й тримати в себе,– i цiкаво, що скаже на це Крiстофер Робiн... А слiди все йшли i йшли поперед них... Раптом Вiннi-Пух знову закляк на мiсцi. – Поглянь! – стривожено прошепотiв вiн i показав на снiг. – Куди? – так само пошепки сказав Паць i аж пiдскочив вiд ляку. Та щоб показати, нiби вiн пiдскочив не вiд ляку, а просто так, Паць пiдскочив ще кiлька разiв, нiби йому просто закортiло пострибати – стриб, стриб, стриб! – Новi слiди! – сказав Пух.– До тих двох приеднався ще хтось третiй! – Пуше! – вереснув Паць.– Як ти гадаеш, невже це ще один Бабай? – Нi,– сказав Пух,– бо слiди зовсiм iншi... Це може бути Два Бабаi й Один, ну, скажiмо... скажiмо, Бабайчик... Або ж, навпаки, Два Бабайчики й Один, скажiмо... ну, Бабай... Та однак треба iх наздогнати... І вони рушили далi, починаючи трохи хвилюватися, бо як-не-як, а цi Три Невiдомi Істоти могли виявитися Дуже Страшними Істотами. І Пацевi до плачу захотiлося, щоб його любий дiдусь "Стороннiм В" був зараз тут, а не деiнде. А Пух думав про те, як було б гарно, аби вони раптом, ну зовсiм-зовсiм випадково зустрiли зараз Крiстофера Робiна, – звiсно, тiльки тому, що вiн, Пух, так любить свого друга!.. Та ось зненацька Пух утрете завмер на мiсцi й облизав кiнчик свого носа – йому раптом зробилося нестерпно гаряче – перед ними були слiди ЧОТИРЬОХ БАБАЇВ! – Поглянь-но сюди, Пацику! Стало Трое Бабаiв й Один Бабайчик! Іще Один Бабай до них приеднався! Так воно, певне, й було! Щоправда, слiди подекуди плутались, набiгали однi на однi, та все ж це були слiди чотирьох пар лап. – Знаеш що? – сказав Паць, облизавши й собi кiнчик носа i впевнившись, що це мало допомагае.– Знаеш що? Здаеться, я згадав. Авжеж, так i е! Я згадав про одну справу, яку я забув зробити вчора i не зможу зробити завтра... Словом, менi треба негайно пiти додому й зробити цю справу! – Давай-но зробимо ii по обiдi, – сказав Пух,– я тобi поможу. – Та розумiеш, це не така справа, що ii можна робити по обiдi,– квапливо сказав Паць.– Це така суто ранкова справа. Їi будь-що треба зробити вранцi, найкраще – годинi о... Як ти казав, котра зараз година?.. – Та десь, мабуть, дванадцята,– мовив Пух, глянувши на сонце. – От-от, саме так! Цю справу треба робити якраз о дванадцятiй годинi. Точнiше – вiд дванадцятоi до п'яти хвилин на першу. Так що ти, любий Пуше, на мене не ображайся, якщо я... Ой, ой! Хто там? Пух подивився на небо, а тодi, знову почувши свист, глянув на великого дуба i побачив когось на гiлцi. – Та то ж Крiстофер Робiн! – сказав Пух. – Ага, ну, тодi все гаразд,– сказав Паць.– З ним ти в цiлковитiй безпецi. Бувай! І вiн щодуху задрiботiв додому, невимовне радiючи з того, що скоро опиниться поза всякими страхами. Крiстофер Робiн неквапливо злiз iз дерева. – Дурненьке ведмежа,– сказав вiн,– i що ти ото робило? Я дивлюся, аж ти двiчi обiйшов довкола гайка – спершу сам, а далi Паць побiг за тобою, i ви почали ходити удвох... Зараз ви намiрялися учетверте обiйти цi дерева по своiх власних слiдах!.. – Помовч хвилинку,– сказав Вiннi-Пух, пiднявши лапу. Вiн сiв навпочiпки й задумався – глибоко-глибоко. Тодi приклав одну свою лапу до одного слiду, а другу – до другого... Тодi двiчi почухав кiнчик носа i звiвся на рiвнi ноги. – Так i е,– сказав Вiннi-Пух.– Тепер менi стало все ясно... Це ж треба бути таким смiшняком – ходити по власних слiдах i думати, що то слiди Бабая!.. Чи е ще у свiтi такий пустоголовий ведмiдь?! – Ти зовсiм не пустоголовий,– утiшливо сказав Крiстофер Робiн.– Ти – найкращий ведмедик у свiтi! – Це правда? – з надiею перепитав Вiннi-Пух. І раптом вiн весь аж засяяв: – Що не кажи, але вже настала обiдня пора! – мовив Пух i мерщiй подався додому обiдати. ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА, У якiй Іа-Іа губить хвiст, а Пух його знаходить Пiдстаркуватий сiрий ослик Іа-Іа стояв сам-самiсiнький у зарослому будяччям закутку Лiсу, широко розставивши переднi ноги та похиливши голову набiк. Вiн думав про Серйознi Речi. Інодi вiн думав: "Чому?", iнодi: "Для чого?", а iнодi думав навiть так: "Що з цього буде?" Отож не дивно, що час вiд часу Іа навiть сам не розумiв, про що ж вiн, власне, думае. І тому, зачувши важкеньку ходу Вiннi-Пуха, ослик дуже зрадiв, адже тепер можна було хоч якусь хвильку не думати i просто привiтатися. – Як ся маеш? – спитав вiн понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий. – А як твое здоров'ячко? – спитав Пух. Іа-Іа похитав головою: – Не дуже як! – сказав вiн. – Ба навiть зовсiм нiяк. Менi здаеться, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як. – Бiдний-бiднесенький! – сказав Вiннi-Пух.– Менi так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну. Іа-Іа понуро втупив очi в землю, а Вiннi-Пух обiйшов довкола нього. – Еге, що це скоiлося з твоiм хвостом? – здивувався вiн. – А що з ним скоiлося? – спитав Іа-Іа. – Його нема! – Ти певен? – Хвiст або е, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема! – А що ж там е? – Нiчого. – Зараз подивимося,– сказав Іа-Іа i повагом обернувся до того мiсця, де ще зовсiм недавно був його хвiст. Однак, помiтивши, що йому нiяк не щастить його наздогнати, ослик став крутитися назад, аж поки повернувся туди, звiдки почав, а далi просунув голову мiж переднi ноги, уважно подивився знизу й нарештi сказав, глибоко та сумно зiтхнувши: – Здаеться, i справдi нема. – Авжеж, нема! – сказав Вiннi-Пух. – Цього i слiд було чекати,– понуро мовив Іа-Іа. – Тепер усе ясно. Дивуватися нiчого. – Певне, ти його десь забув,– сказав Пух. – Напевне, його хтось поцупив,– сказав Іа-Іа.– Знаю, чиi це витiвки! – додав вiн пiсля тривалого мовчання. Пух вiдчув, що вiн мусить сказати щось пiдбадьорливе, корисне, але не мiг придумати, що саме. І вiн надумав замiсть цього зробити щось пiдбадьорливе, корисне. – Іа-Іа,– урочисто мовив вiн.– Я, Вiннi-Пух, обiцяю знайти тобi твого хвоста! – Дякую, Пуше,– сказав Іа-Іа. – Ти справжнiй друг,– додав вiн. – Не те що iншi,– закiнчив вiн. І Вiннi-Пух подався шукати хвоста. На розшуки вiн вирушив чудового весняного ранку. Маленькi пухнастi хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небi. Вони то наскакували на сонечко, нiби хотiли його заховати, а то хутенько тiкали геть, щоб iншим також дати побавитися. Вiннi-Пух бадьоро йшов помiж дубiв та ялинок, збiгав схилами, зарослими ялiвцем та вересом, долав кам'янистi русла струмкiв, видирався на крутi береги рiчок i знову пiрнав у хащi, аж поки, нарештi, голодний та втомлений, ступив у Дрiмучий Пралiс. Адже саме тут, у Дрiмучому Пралiсi, жила Сова. "Якщо хто-небудь знае що-небудь,– подумки сказав ведмедик,– то це, безперечно, Сова. Інакше я не Вiннi-Пух,– додав вiн.– А я – це я, Вiннi-Пух. Отже, все гаразд!" Сова мешкала в старовинному замку "Каштани". Авжеж, у неi була не якась там хата, а справжнiй замок невимовноi краси. Принаймнi саме так здавалося Вiннi-Пуховi, бо на дверях замку був i дзвоник iз кнопкою, i дзвiночок зi шнурком. А пiд дзвоником висiла табличка: ПРОСЮ НАТИЦЬНИ ВІТЧИНЯТЬ А пiд дзвiночком висiла табличка: ПРОСЮ ПО СМИКАЙ ВІТЧИНЯТЬ Обидва цi оголошення довелося написати Крiстоферовi Робiну, бо лише вiн один на весь Лiс умiв писати. Навiть Сова, хоч вона й була мудра як свiт i могла читати й писати власне iм'я – Сува, навiть вона не спромоглася б правильно написати такi довжелезнi важкi слова, як, скажiмо, ГИГИЄНА чи БУТИБРОТ. Вiннi-Пух дуже уважно прочитав обидва оголошення: спершу злiва направо i ще раз справа налiво – на той випадок, якщо вiн щось ненароком пропустив. Пiсля цього для певностi вiн потицяв спочатку в кнопку дзвоника й посмикав ii, тодi посмикав шнурок i потицяв у сам дзвiночок, а тодi голосно загукав: – Сово, гей, Сово! Ану, вiдчиняй! Ведмiдь прийшов! Дверi розчахнулися, i Сова визирнула на бiлий свiт. – Здоров, Пуше! – сказала вона.– Якi новини? – Жахливi й сумнi,– сказав Пух,– бо Іа-Іа, мiй давнiй друг, загубив хвоста i дуже за ним побиваеться. Скажи, будь ласка, як же менi його знайти? – Та бач,– мовила Сова,– в такiм казусi процедурка буде... – Що означае "в такiй пазусi дурка"? – не зрозумiв Пух.– Ти не забувай, що в мене замiсть мозку в головi тирса i довгi слова мене тiльки спантеличують. – Ну, це означае, як треба дiяти... – Ага!.. Ну, коли твоя дурка справдi це означае, я проти неi нiчого не маю,– примирливо сказав Пух. – А дiяти треба так: через газету знайти охо-чих... – Будь здорова! – сказав Пух, пiднявши лапу.– То що-що ми маемо знайти?.. Ти саме чхнула, коли зiбралася сказати. – Я не чхала. – Нi, Сово, ти таки чхнула. – Даруй менi, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув. – Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли нiхто не чхав. – Я лише сказала: через газету знайти охо-чих... – От бачиш, ти знову чхаеш – чих та чих! Будь здорова! – спiвчутливо сказав Пух. – Я кажу: знайти о-хо-чих до розшуку хвоста! – криком закричала Сова.– Дати в газету оголошення й пообiцяти винагороду. Тобто написати в оголошеннi, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвоста Іа. – Ясно, ясно,– сказав Пух, киваючи головою.– До речi, про оце "багато-багато чогось", – замрiяно мовив вiн.– Я сам не проти "чогось", i не треба менi "багато-багато". Така вже, знаеш, у мене звичка – перехопити "чогось" саме в цей час,– i Пух з надiею скосив очi на буфет, що стояв у кутку Совиноi приймальнi,– скажiмо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду... – Отже, так,– торочила свое Сова,– ми напишемо оголошення i розклеiмо його по всьому Лiсi. – Ковточок меду,– пробурмотiв собi пiд нiс ведмедик,– або... або, у крайньому разi, обiйдемось i без нього.– Вiн тяжко зiтхнув i спробував прислухатися до того, що казала Сова. А Сова говорила та говорила якiсь довжелезнi слова, i тi слова ставали дедалi довшi й довгiш... Нарештi вона повернулася туди, звiдки почала, i заходилася тлумачити, що написати це оголошення мае Крiстофер Робiн. – Це ж вiн порозписував таблички в мене при входi. Ти iх бачив, Пуше? Пух уже давно заплющив очi й вiдповiдав лише "так" i "нi" на все, що казала Сова. А через те, що останнього разу вiн сказав: "Так, так", – цього разу вiн промовив: "Нi, нiколи!"– хоч i не мав уявлення, про що саме йдеться. – Як? Ти iх не бачив? – здивувалася Сова.– То ходiмо подивишся! І вони вийшли надвiр. Пух подивився спершу на дзвоник iз кнопкою та на табличку пiд ним, далi вiн глянув на дзвiночок зi шнурком та на табличку пiд ним, i що довше вiн придивлявся до шнурка на дзвiночку, тим глибше вiдчував, що десь уже бачив щось дуже i дуже схоже... Десь зовсiм в iншому мiсцi, колись ранiше... – Гарний шнурочок, га? – сказала Сова. Пух кивнув головою: – Вiн менi щось нагадуе,– сказав вiн,– але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла? – Одного разу я летiла Лiсом, а вiн висiв на кущику. Я навiть подумала, що там хтось живе, i смикнула за нього, як за дзвiнок. Проте нiчого не сталося, i тодi я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився в мене. А потiм менi здалося, що вiн нiкому не потрiбен, i я взяла його собi, принесла додому й оце... – Сово,– сказав Пух урочисто,– ти помилилася. Вiн комусь дуже потрiбний! – Кому? – Іа. Моему друговi Іа-Іа. Вiн... вiн дуже любив його. – Любив його? – Вiн був мiцно iз ним пов'язаний,– сумно промовив Вiннi-Пух. Із цими словами вiн зняв шнурок iз гачка i вiднiс його справжньому господаревi, тобто осликовi Іа-Іа. І коли Крiстофер Робiн прикрiпив хвоста на мiсце, Іа-Іа з вибриком подався до Лiсу i з таким захватом вимахував хвостом, що Вiннi-Пуховi залоскотало геть усюди. Отож вiн i мусив чимдуж гайнути додому, щоб пiдкрiпитися. А за пiвгодини, витираючи губи, вiн уже гордо виспiвував: Хто знайшов хвiст Найкращого друга? Я, Вiннi-Пух! Була майже друга - Саме обiдня пора. Ура! (Хоч справдi була пiв десята). Я знайшов хвiст, Хлоп'ята! ПРИГОДА П'ЯТА, У якiй Паць зустрiчаеться зi Слонопотамoм Одного разу, коли Крiстофер Робiн, Вiннi-Пух та Паць сидiли рядком i вели тиху розмову, Крiстофер Робiн проковтнув те, що було в нього в ротi, й сказав нiби мiж iншим: – Чуеш, Пацику, а я сьогоднi бачив Слонопотама. – Що ж вiн робив? – спитав Паць. – Та просто так, кудись слонопотамив,– вiдказав Крiстофер Робiн.– По-моему, вiн мене не помiтив. – Колись i я з одним здибався,– сказав Паць.– І по-моему, то був саме вiн. А може, й не вiн. Хтозна. – І я одного якось бачив,– озвався Вiннi-Пух, хоча сам собi подумав: "Цiкаво, який же вiн е, отой Слонопотам?" – От тiльки рiдко вони трапляються,– недбало зауважив Крiстофер Робiн. – А надто зараз,– докинув Паць. – А надто саме о цiй порi року,– пiдтримав друзiв Вiннi-Пух. Отак вони поговорили про се та про те, а тодi Пуховi й Палевi настав час збиратися додому. Вони пiшли разом. Спочатку, поки вони чалапали вузенькою стежкою, що в'юнилась понад Дрiмучим Пралiсом, обидва мовчали. Та коли вони пiдiйшли до струмка i, пiдтримуючи один одного, по камiнцях перебралися на той бiк, а далi рушили лiкоть у лiкоть помiж зарослiв вересу, мiж ними виникла така Глибокодумна Розмова: – Розумiеш, Пуше, як це цiкаво! – казав Паць. – Я й сам так подумав: дуже цiкаво,– бубонiв Вiннi-Пух. – Та знаеш, Пуше, треба помiркувати ще,– казав Паць. – Твоя правда, Пацю, бо про це я на хвильку й забувся,– вiдповiдав Вiннi-Пух. І ось саме тодi, коли вони наблизилися до Шести Сосен, Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що iх нiхто не пiдслуховуе, сказав глибоким урочистим голосом: – Пацю, я щось надумав. – Що ж ти надумав, Пуше? – Я надумав зловити Слонопотама! Сказавши це, Вiннi-Пух кiлька разiв кивнув головою. Вiн чекав, що Паць скаже: "Ти що?", або "Що ти!", або "Пуше, не може бути!", або дасть iншу корисну пораду, проте Паць не сказав нiчого. Щиро кажучи, Пацевi було трохи прикро, що не йому першому стрельнула в голову така чудова думка. – Я хочу спiймати його в пастку,– сказав Пух, хвильку почекавши.– Це мусить бути дуже хитра пастка, i коли б ти, Пацику, менi допомiг... – Пуше,– сказав Паць, ураз повеселiвши, i знову вiдчув себе цiлком щасливим,– ти мiй друг, i я тобi допоможу. А далi вiн сказав: – А як ми це зробимо? І Пух сказав: – Ось у цьому i вся штука – як? І вони сiли, щоб разом обмiркувати все до дрiбниць. Перше, до чого додумався Пух,– це викопати Глибоченну Яму, а потiм Слонопотам пiде гуляти i впаде в цю Яму, а вони... – Чого? – спитав Паць. – Що – чого? – спитав Пух. – Чого вiн туди впаде? Пух почухав лапкою кiнчик носа i сказав, що дуже просто – ну, пiде Слонопотам гуляти, почне наспiвувати пiсеньку та поглядати на небо, чи не збираеться там на дощ, от i не помiтить Глибоченноi Ями, поки не звалиться в неi, а тодi вже буде пiзно! Паць сказав, що це, безперечно, дуже хитра пастка. Та що, коли дощ уже йтиме? Пух знову почухав кiнчик носа i сказав, що, коли дощ уже йтиме, Слонопотам може подивитися на небо, аби дiзнатися, чи скоро вiн ущухне,– от вiн знов-таки й не помiтить Глибоченноi Ями, поки не беркицьнеться в неi!.. А тодi вже буде пiзно! Паць сказав, що тепер усе зрозумiло i, на його думку, це просто-таки Найхитрiша Пастка. Пуховi наче медом губи помазали, так йому стало приемно вiд похвали товариша. І вiн вiдчув, нiби Слонопотама все одно що вже спiймано. Треба було тiльки обдумати ще одну рiч: де саме викопати ту Глибоченну Яму? Паць сказав, що найлiпше викопати яму перед самiсiньким носом Слонопотама, якраз перед тим, коли вiн у неi беркицьнеться! – Але ж вiн тодi побачить, як ми ii будемо копати,– сказав Пух. – Не побачить! Адже вiн дивитиметься на небо! – А раптом вiн для чогось зиркне вниз?– сказав Пух.– І про все здогадаеться... Вiн надовго задумався i врештi зажурено мовив: – Не так усе це просто, як спершу гадалося. Мабуть, через те Слонопотами i попадаються так рiдко... – Мабуть, тому,– сказав Паць. Вони зiтхнули й пiдвелися. Тодi повитягали один з одного трохи колючок i знов посiдали. І весь цей час Пух бубонiв: "От коли б я вмiв по-справжньому думати!" Вiннi глибоко вiрив, що Слонопотама зловити можна, тiльки треба, щоб сам ловець мав у своiй головi справжнiй розум, а не соснову тирсу... . – Уяви собi,– звернувся вiн до Паця,– нiби ти намiрився зловити мене. Як би ти це зробив? – Ну, – сказав Паць, – я зробив би так: викопав би яму, поставив туди горщика з медом, а ти почув би запах меду, полiз у яму, а я... – Щира правда, я полiз би по мед i в яму,– схвильовано сказав Пух,– тiльки дуже обережно, щоб не забитися, i взяв би горщика i спершу облизав самi тiльки вiнця, немовби там уже немае меду. А далi, розумiеш, вiдiйшов би трохи набiк i подумав трiшки, а далi повернувся б i став лизати iз самоi середини горщика, а далi... – Ну, годi, годi, заспокойся. Головне – ти був би в пастцi, i я б тебе зловив. Так от, перш за все треба подумати: що люблять Слонопотами? По-моему, жолудi, га? А в нас зараз багато... Пуше, та ж прокинься нарештi! Пух, який тим часом поринув у солодкi мрii про мед, вiд несподiванки аж пiдскочив на мiсцi i заявив, що мед принадливiший за жолудi. Паць був iншоi думки, i вони мало не посварилися, та Паць вчасно змикитив, що коли вони кластимуть у пастку жолудi, то цi жолудi доведеться збирати йому, Пацевi, а коли вони порiшать на медi, то Пуховi буде зовсiм неважко принести мед iз власного буфета. Через те вiн сказав: "Гаразд, нехай буде мед!" саме в ту мить, коли Пух подумав так само i зiбрався було промовити: "Гаразд, нехай будуть жолудi!" – Мед, то й мед,– повторив для певностi Паць i наморщив чоло, нiби з цим уже покiнчено.– Я копатиму яму, а ти – гайда по мед. – Згода,– сказав Пух i перевальцем почвалав лiсовою стежкою. Прийшовши додому, вiн пiдсунув до буфета стiлець, видерся на нього i взяв з горiшньоi полицi великий-превеликий глек iз медом. На глековi було написано "МЕТ", та щоб не лишалося нiяких сумнiвiв, Вiннi-Пух зняв iз нього паперову покришку й зазирнув усередину. Там справдi було щось дуже схоже на мед! – Однак це ще не певно,– сказав Пух.– Пригадую, мiй дядько якось казав, нiби одного разу бачив точнiсiнько такого кольору сир. Пух устромив язичок усередину й добряче лизнув. – Так,– сказав вiн,– це мед. Сумнiви зайвi. І меду, я б сказав, вiд денця – по самi вiнця. Якщо, звичайно,– сказав Пух,– якщо нiхто не вкинув на дно глека шматок сиру – ну просто так, жартома. Хiба трохи заглибитися далi? Ну просто так – перевiрити... Ану ж як Слонопотами не люблять сиру... скажiмо, як я... Ох! – вiн глибоко зiтхнув.– Нi, нi, все чесно. До самого денця – чистiсiнький мед! Остаточно впевнившись у цьому, Пух понiс глека до пастки, i Паць, визирнувши iз Глибоченноi Ями, спитав: – Принiс? І Пух вiдповiв: – Аякже! Тiльки глечик трохи неповний. Вiн передав мед Пацевi, а той, заглянувши в глек, сказав: – От тобi й маеш! Оце в тебе все, що залишилося? І Пух вiдказав: – Так. Бо воно й справдi було так. Паць поставив глека на дно Ями, тодi вилiз iзвiдти, i вони пiшли додому. – Ну, Пуше, на добранiч,– сказав Паць, коли вони пiдiйшли до Пуховоi хати.– А завтра о шостiй ранку ми зустрiнемось бiля Сосен i подивимося, скiльки Слонопотамiв утрапило до нашоi пастки. – До шостоi, Пацю! А мотузка в тебе знайдеться? – Нi. А для чого тобi мотузка? – Щоб вiдвести iх додому,– сказав Пух. –А-а-а! Я гадав, Слонопотами йдуть на свист. – Однi йдуть, а iншi не йдуть. За Слонопотамiв ручатися не можна. Ну, на добранiч! – Бувай здоров! І Паць потрюхав до своеi хатки, бiля якоi була дошка з написом "Стороннiм В", а Вiннi-Пух почав укладатися спати. За кiлька годин, коли нiч тишком-нишком уже тiкала геть. Пух зненацька прокинувся вiд якогось млосного вiдчуття. У нього вже бувало ранiше подiбне вiдчуття, i вiн знав, що воно означае: йому хотiлося iсти. Пух почалапав до буфета, видерся на стiлець, понишпорив на полицях i не знайшов там нiчого. – Дивно,– подумав вiн.– Я ж знаю, що там у мене стояв глечик iз медом. Повнiсiнький глечик, iз медом по самi вiнця, i на ньому ще було написано "МЕТ", щоб я, бува, не помилився. Дивно, дуже дивно. І вiн почав ходити з кутка в куток по кiмнатi, розмiрковуючи, куди ж мiг подiтися глек, i бурмотiв собi пiд нiс пiсеньку. Ось таку: Куди ж це мед мiй запропав? В буфетi повен глек стояв! Втекти вiд мене вiн не мiг - У нього ж бо немае нiг! Не мiг чкурнути вiн у лiс, Бо мед – то не кабан; У рiчку теж вiн не полiз, Вiн що – Слонопотам? I звiсно, мед – це вам не птах, Не пурхне в небеса. А все ж пропав вiн... Ох-ах-ах! Оце вже чудеса! Вiн пробурмотiв цю пiсеньку тричi пiдряд i раптом усе пригадав. Адже вiн сам однiс глека до Хитроi Пастки на Слонопотамiв! – Ой, ой, ой! – сказав Пух.– Ось що трапляеться, коли надто пiклуешся про Слонопотамiв! І вiн знову вклався в лiжко. Проте сон йому наче рукою зняло. Що дужче вiн силкувався заснути, то гiрше це в нього виходило. Пух спробував лiчити овець,– iнодi це чудовий спосiб швидко заснути,– але тепер вiн зовсiм не допомагав. Тодi Пух узявся лiчити Слонопотамiв, та виявилося, що це ще гiрше, бо кожен Слонопотам, якого вiн лiчив, одразу ж накидався на його, Пухiв, глек iз медом i вилизував усе до краплини! Кiлька хвилин Пух лежав i мовчки терпiв муки, та коли п'ятсот вiсiмдесят сьомий Слонопотам облизав своi iкла i буркнув вдоволено сам до себе: "Чудовий мед, кращого я нiколи й не куштував",– Пух не витримав. Вiн скочив iз лiжка, вибiг iз хати i помчав навпростець до Шести Сосен. Сонце ще нiжилось у лiжку, але над Дрiмучим Пралiсом небо прозорiло, нiби попереджаючи, що сонечко вже прокидаеться i ось-ось вислизне з-пiд ковдри. У передранкових сутiнках Сосни виглядали журними й самотнiми; Глибоченна Яма здавалася ще глибшою, нiж насправдi, а глек iз медом, що стояв на днi, був зовсiм примарний, неначе тiнь. Та коли Пух опинився поруч iз глеком, його нiс миттю вiдчув мед, i Пухiв язик сам вистромився з рота i став жадiбно облизувати губи. – От бiда! – сказав Пух, тицьнувшись писком у глек.– Слонопотам майже все з'iв! Далi, трохи подумавши, вiн додав: – Ох, нi, то ж я сам з'iв! Я й забув. На щастя, з'iдено було не все. На самому денцi лишилося ще трiшечки меду, тож Пух засунув голову в глек i заходився лизати... Тим часом прокинувся й Паць. А прокинувшись, вiн одразу ж сказав: "Ох!" Далi набрався духу й додав: "Ну, що ж!" А далi вже геть хоробро закiнчив: "Так тому й бути!" Та насправдi вiн почував себе не дуже хоробро, i йому аж серце заходило в п'яти, бо в головi стугонiло страшнюче слово – Слонопотам! "Який вiн iз себе, той Слонопотам? Невже злющий, як сто вовкiв? Чи йде вiн на свист? І якщо йде, то чого? А поросят вiн iсть чи нi? І якщо iсть, то чи всiх пiдряд? І якщо вiн такий ласий до поросят, то, може, вiн усе ж не зачепить поросятка, в котрого е дiдусь на iм'я Стороннiм Вiльям?" Бiдолашний Паць не знав вiдповiдi на жодне з цих питань... а йому ж за годину вперше в життi належало зустрiтися зi Слонопотамом! "Правда, поруч буде Пух, а вдвох воно завжди не так страшно, як одному... Стоп! А що, як Слонопотами ласi не тiльки до поросят, а й до ведмедiв?!. Може, прикинутися, – думав Паць, – нiби менi розболiлася голова, i не йти до Шести Сосен?.. Але ж – раптом сьогоднi буде дуже гарна погода i нiякий Слонопотам не потрапить у пастку, а вiн, Паць, цiлiсiнький ранок без дiла вилежуватиметься в лiжку? Що ж робити?.." І тут Пацевi сяйнула блискуча думка. Зараз вiн пiде тихесенько до Шести Сосен, обережно-обережно зазирне в Пастку й погляне: е там Слонопотам чи немае? Якщо Слонопотам е, то вiн, Паць, повернеться додому й ляже у лiжко, а якщо Слонопотама немае, то вiн, Паць, звiсно, не лягатиме!.. І Паць пiшов. Спершу вiн думав, що нiякого Слонопотама там не буде; далi завагався: нi, мабуть-таки, буде; а коли наблизився до Пастки, то вже зовсiм упевнився, що Слонопотам таки попався, бо на власнi вуха почув, як той щосили слонопотамить. – Ой мамо, ой рiднесенька! – сказав Паць. Йому закортiло швидше втекти. Але вiн не мiг. Коли вiн уже пiдiйшов так близько, то треба хоч краечком ока глянути на живого Слонопотама. І от Паць обережно-обережно пiдповз до Ями i зиркнув униз... А Вiннi-Пух, вилизавши мед, увесь цей час тiльки те й робив, що намагався витягти голову з глека – i нiяк не мiг! Що дужче вiн трусив головою, то глек мiцнiше на неi налазив. Пух кричав "Мамо!", кричав "Тату!", кричав "Ой рятуйте!" i навiть просто: "Ой, ой, ой!", та це не допомагало, тiльки голос його гув, як iз порожньоi бочки. Вiн спробував бемцнути глеком об що-небудь, та оскiльки не бачив, об що треба бемцати, то це не допомагало. Вiн намагався вилiзти з Ями, але оскiльки не бачив нiчого, крiм пiтьми в глековi, то й iз цього нiчого не виходило. Нарештi, вкрай змучившись, вiн задер голову разом iз глеком до неба i жалiбно заволав... І саме цiеi митi Паць зазирнув у Яму! – Гвалт! Рятуйте! – зарепетував Паць.– Слонопотам, страшний Слонопотам! І вiн так чкурнув, аж замиготiли його п'яти. На бiгу вiн усе кричав та кричав: – Рятуйте! Гвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Гвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Гвалтопотам! Так вiн кричав i миготiв п'ятами, аж поки добiг до будиночка Крiстофера Робiна. – Що там скоiлося, Пацю? – спитав Крiстофер Робiн, який щойно прокинувся i саме збирався вставати з лiжка... – Рят!.. Главт! – сказав Паць, який так захекався, що ледве мiг вимовити слово.– Рятам... Гвалтам... Слонопотам! –Де? – Отам,– сказав Паць, махнувши лапкою. – Який же вiн? – Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такоi нiколи не бачив, Крiстофере Робiне... Ну, така велика, така велика, як... як не знаю що!.. Ну, як, примiром... примiром... як глек! – Гаразд,– сказав Крiстофер Робiн, узуваючи чоботи.– Я мушу на нього подивитися. Ходiмо. Певна рiч, iз Крiстофером Робiном Паць нiчого не боявся. І вони пiшли... – Чуеш, чуеш? Це вiн! – наполохано прошепотiв Паць, коли вони наблизились до Ями. – Та щось нiбито чую,– сказав Крiстофер Робiн. Вони чули стукiт. То бiдолашний Вiннi натрапив, зрештою, на якийсь корiнь i силкувався розбити глека. – Он! Он! – прошепотiв Паць.– Ой, як страшно! – i вiн мiцно вчепився Крiстоферовi Робiну за руку. Та що це?! Крiстофер Робiн раптом голосно засмiявся. Вiн смiявся, аж за живiт брався... смiявся, аж по землi качався. І доки вiн смiявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корiнь. Трах! – глек розлетiвся на черепки. Бах! – i з'явилася голова Вiннi-Пуха! І лише тодi Паць зрозумiв, який же вiн був смiшний. І йому стало так соромно, що вiн чкурнув навпрошки додому й лiг у лiжко, бо в нього й справдi заболiла голова. А Крiстофер Робiн та Вiннi-Пух пiшли разом поснiдати. – Ох ти, дурненький мiй ведмедику! – сказав Крiстофер Робiн.– Як же я тебе люблю! – А я тебе! – сказав Вiннi-Пух. ПРИГОДА ШОСТА, У якiй Іа-Іа на день свого народження одержуе два подарунки Іа-Іа – пiдстаркуватий сiрий ослик – стояв одного разу на березi струмка й понуро дивився у воду на свое вiддзеркалення. – Трагiчна картина,– сказав вiн нарештi.– Ось як це зветься: трагiчна картина. Вiн обернувся й лiниво почвалав берегом струмка вниз за течiею. Пройшовши метрiв iз двадцять, вiн перебрiв струмок i так само лiниво почвалав назад протилежним берегом проти течii. Навпроти того мiсця, де вiн стояв ранiше, Іа-Іа зупинився i знов подивився у воду. – Я так i знав,– зiтхнув вiн.– Із цього боку анiтрохи не краще. Та всiм байдуже. Нiкому немае дiла. Трагiчна картина – ось як це зветься. Нараз у заростях папоротi щось затрiщало i звiдти вигулькнув Пух. – Доброго ранку, Іа,– сказав Пух. – Доброго ранку, ведмедику Пуше,– невесело сказав Іа.– Якщо вiн, цей ранок, i справдi добрий. А я в цьому сумнiваюся,– додав вiн. – Чого? Що трапилося? – Нiчого, ведмедику Пуше. Усi ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нiчого не вдiеш. – Чого всi не можуть? – перепитав Пух, потерши кiнчик носа. – Веселитися, спiвати-танцювати й таке iнше... Пiд вербою, пiд рясною... – А-а, ясно! – сказав Пух. Вiн надовго задумався, потiм спитав:– Пiд якою вербою? – Пiд тiею, на якiй грушi ростуть,– невесело мовив Іа-Іа.– Танки-спiванки й таке iнше. Я не жалiюся, але так воно i е. Пух умостився на великому каменi й спробував що-небудь зрозумiти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим вiдгадувачем, бо в головi в нього, що не кажiть, була тирса. І через те вiн про всяк випадок заспiвав загадкову пiсеньку: Рiзнi на свiтi бувають дива, Часом аж обертом йде голова. Щойно я бачив: написано – РИС. Влiво читаю – СИР об'явивсь! Звiдки той СИР i навiщо той РИС? Спробуй у цьому ти сам розберись. От я й кажу геть усiм наперед: Кращого в свiтi немае, як МЕД! Це був перший куплет пiсеньки. І коли Пух його проспiвав, Іа-Іа не мовив нi слiвця, чи сподобалася йому пiсня, чи нi. Тому Пух заспiвав ще й другий куплет: Мешкае в деревi наша Сова, Чув я вiд неi кумеднi слова: "ЗАМОК замкнула я свiй на ЗАМОК. Дощик пiшов – i ЗАМОК мiй ЗАМОК. ЗАМОК не втраплю – заржавiв ЗАМОК, Вiн-бо пiд дощиком дуже ЗАМОК". От я й кажу геть усiм наперед: Кращого в свiтi немае, як МЕД! Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета: Муха лiтае. Ластiвка – теж. Пташкою ж муху ти не назвеш. Є такий кiнь, називаеться МУЛ, Вiн, коли схоче, то ляже у МУЛ. Все це аж надто великi дива - Їх не вмiщае моя голова. От я й кажу геть усiм наперед: Кращого в свiтi немае, як МЕД! – Правильно. Ото ж бо i е,– сказав ІаІа.– Спiвай-траляляй! Ой гоп, жа-жа-жа. Веселися, ведмежа! – Я й веселюся,– сказав Пух. – Дехто може,– сказав Іа-Іа. – Та що трапилося, скажи? – А хiба щось трапилося? – Нi, але в тебе такий сумний вигляд, Іа. – Сумний? Чого б менi бути сумним? Адже сьогоднi мiй день народження. Найщасливiший день року! – Твiй день народження? – перепитав Пух, страшенно здивований. – Атож. Хiба не бачиш? Поглянь на всi цi подарунки.– Вiн помахав передньою ногою, нiби справдi на щось показував.– Поглянь на iменинний пирiг! На цукерки й тiстечка! Пух поглянув – спершу праворуч, тодi лiворуч. – Подарунки? – спитав вiн.– Іменинний пирiг? Цукерки? Де? – Хiба ти iх не бачиш? – Нi,– сказав Пух. – Я теж,– сказав Іа.– Це жарт,– пояснив вiн.– Ха-ха! Пух почухав потилицю, зовсiм збитий з пантелику. – А сьогоднi справдi твiй день народження? – спитав вiн. – Справдi. – Ой! Ну, щиро вiтаю тебе i зичу тобi багато-багато щастя в цей день. – І я щиро вiтаю тебе i зичу тобi багатобагато щастя в цей день, ведмедику Пуше. – Але ж сьогоднi не мiй день народження. – Нi, не твiй, а мiй. – А ти ж кажеш: "Зичу тобi щастя в цей день". – То й що? Хiба ти хочеш бути нещасним у мiй день народження? – Ага, зрозумiв,– сказав Пух. – Досить уже того,– сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, – досить уже того, що я сам такий нещасний: нi дарункiв, нi iменинного пирога, нi цукеркiв, i взагалi – всi мене покинули й забули.... А коли й iншi будуть нещаснi... Цього Вiннi-Пух стерпiти вже не мiг: – Постiй тут! – гукнув вiн осликовi й щодуху помчав додому. Пух вiдчув, що мусить негайно подарувати бiдолашному Іа хоча б що-небудь, а опiсля вiн матиме час подумати про Справжнiй Дарунок. Бiля своеi хатки вiн застав Паця, який пiдстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвоника. – Привiт, Пацю,– сказав Пух. – Доброго здоров'ячка, дорогий Пуше,– сказав Паць. – Що ти там робиш? – Та намагаюся подзвонити,– сказав Паць.– Я оце йшов повз твою... – Дай-но я тобi допоможу,– люб'язно запропонував Пух. Вiн пiдiйшов до дверей i натиснув на кнопку. – А я оце щойно зустрiв Іа-Іа,– повiдомив Пух.– Бiдолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогоднi день народження, а всi про нього забули, i вiн так зажурився, так зажурився, – ти ж знаеш, як вiн умiе... Ну от, вiн стоiть такий похнюплений, а я... – Слухай, чого нам так довго не вiдчиняють? Невже тут живуть такi сплюхи? – дещо роздратовано сказав Пух i знову подзвонив. – Пуше,– сказав Паць,– та це ж твiй власний дiм. – Еге,– сказав Пух.– А й справдi. Тим краще: прошу заходити! Вони зайшли до кiмнати. Пух вiдразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоiть там невеличкий горщик iз медом – саме такий, якого йому треба. Горщик стояв на мiсцi, i Пух зняв його з полицi. – Я вiднесу його Іа,– пояснив вiн.– А що ти збираешся йому подарувати? – Можна, щоб i я подарував йому горщика? – спитав Паць.– Буцiмто вiд нас обох? – Нi,– сказав Пух.– Це ти погано придумав. – Ну, гаразд. Тодi я подарую Іа повiтряну кульку. У мене зосталася одна вiд мого свята. Я зараз збiгаю по неi, добре? – Добре. Оце ти чудово придумав! Бо Іа-Іа треба розвеселити. А з повiтряною кулькою кожен звеселиться. Нiхто не буде журитися, коли в нього е повiтряна кулька! Отож Паць хутенько подрiботiв додому, а Пух iз горщиком меду завернув до струмка. В повiтрi стояла спека, а йти було досить далеко. Не встиг Пух здолати й половину шляху, як раптом вiдчув у всьому тiлi дивне лоскотання. Спершу йому залоскотало в носi, далi в горлi, далi засмоктало пiд грудьми, а далi опустилося аж до самiсiньких п'ят. Так, нiби хтось у ньому всерединi шепотiв: "Знаеш, Пуше, зараз саме час чого-небудь трiшечки..." – Ого-го! – сказав Пух.– Я й не знав, що вже так пiзно! Вiн сiв на землю i зняв з горщика накривку. – Добре, що я прихопив його з собою,– сказав Пух.– А бiльшiсть ведмедiв у таку спеку навiть i не подумали б прихопити з собою те, чим можна трохи пiдкрiпитися! І вiн припав до меду. – А тепер подумаемо,– сказав Пух, востаннe лизнувши денце горщика,– подумаемо, куди ж це я збирався йти. А, так-так, до Іа! І вiн неквапливо пiдвiвся з землi. Та раптом Пух усе пригадав. Адже вiн з'iв подарунок! – Гай гай! – скрушно похитав головою Пух.– Ну що тепер робити? Треба ж подарувати бiдолашному Іа бодай що-небудь! 0-хо-хо! Зопалу Пух навiть не знав, куди спрямувати своi думки. Та згодом вiн подумав: "Усе-таки це дуже гарний горщик, хоча в ньому й немае меду. Якщо я гарненько його помию i попрошу когось написати збоку "Вiтаю з днем народження", то Іа зможе тримати в ньому що захоче. Це буде корисна рiч!" У цей час Пух саме проходив через Дрiмучий Пралiс, де жила Сова, i вирiшив завiтати до неi в гостi, бо про Сову ходила слава, що вона страх яка грамотiйка. – Доброго ранку, Сово! – сказав Пух. – Доброго ранку, Пуше,– сказала Сова. – Вiтаю тебе з днем народження Іа i зичу тобi багато-багато щастя,– сказав Пух. – Он як? – здивувалася Сова. – Саме так. А що ти, Сово, хочеш йому подарувати? – А ти, Пуше, що хочеш йому подарувати? – Я несу йому на дарунок Корисний Горщик, в якому можна тримати все, що заманеться. А тепер я хочу тебе попросити... – Ось цей? – спитала Сова i взяла з Пухових лапок горщика. – Ось цей,– сказав Пух.– І я хочу тебе попросити... – У ньому тримали мед,– сказала Сова. – У ньому можна тримати що завгодно,– серйозно сказав Пух.– Це дуже-дуже корисна рiч. І я хотiв попросити тебе... – А ти узяв би та й написав на ньому: "Вiтаю тебе з днем народження". – Так про це ж я й прийшов тебе просити! – сказав Пух.– Бо мiй правопис якийсь кульгавий. Узагалi вiн гарний правопис, тiлькиот чогось трохи накульгуе, i букви заскакують не на своi мiсця... Ти напишеш на ньому "Вiтаю з днем народження"? Добре? Дуже тебе прошу! – Просто чарiвний горщик! – сказала Сова, оглянувши його з усiх бокiв.– А можна, я його теж подарую? Спiльно вiд тебе й вiд мене. – Нi,– сказав Пух.– Це ти погано придумала. Краще давай я спершу його помию, а тодi ти все на ньому напишеш. Пух добре вимив горщика i насухо його витер, а Сова тим часом слинила кiнчик свого олiвця й думала, як пишеться "день народження". – Пуше, а ти вмiеш читати? – спитала вона не без тривоги в голосi.– От, наприклад, у мене при входi висять таблички пiд дзвоником та пiд дзвiночком. Усi написи там зробив Крiстофер Робiн! Ти iх прочитав? – Розумiеш, коли Крiстофер Робiн сказав менi, що там написано, тодi i я змiг прочитати,– вiдповiв Пух. – Чудово! Я також скажу тобi, що тут, на цьому горщиковi, написано, i тодi ти зможеш прочитати! І Сова взялася писати... Ось що вона написала: "ВИТА ТЮ ТИ БЕ ЗИДНЕМ НАРО ЖНЯ ВНЯ" Пух iз захопленням подивився на цей напис. – Я тут написала "Вiтаю тебе з днем народження",– недбало пояснила Сова. – Оце напис! Усiм написам напис! Та ще й який довгий! – iз глибокою повагою сказав Пух. – Ну, якщо тобi сказати вже геть усе, то насправдi тут написано так: "Вiтаю тебе з днем народження. Бажаю щастя. Твiй Пух". Я не пожалiла олiвця, бачиш, скiльки стерлося! – Бачу. Ого! – сказав Пух. А тим часом Паць устиг збiгати до себе додому й узяти повiтряну кульку для Іа. Вiн мiцно обхопив ii лапками, притис до грудей, щоб вiтер, бува, не занiс ii в небо, i помчав до струмка, аби прибiгти на мiсце ранiше за Пуха. Йому страшенно кортiло найпершим пiднести осликовi дарунок, щоб усi подумали, нiби Паць згадав про день народження Іа сам, без стороннiх пiдказок. Отож вiн так поспiшав i так замрiявся, уявляючи, як зрадiе його подарунковi Іа, що геть не дивився собi пiд ноги... i раптом Пацева нiжка потрапила в мишачу нiрку, i вiн з усього маху заорав носом землю. Ба-бах!!! Паць лежав нi живий нi мертвий, не тямлячи, що трапилось. І спершу вiн подумав, що, може, весь-весь бiлий свiт злетiв у повiтря; згодом вiн подумав, що, може, в повiтря злетiв не свiт, а тiльки iхнiй улюблений Лiс; а ще трохи згодом вiн подумав, що, певне, то лише вiн, Паць, злетiв за хмари i лежить оце зараз десь на Мiсяцi й нiколи-нiколи вже не побачить нi Крiстофера Робiна, нi Пуха, нi Іа... Однак iще трохи-трохи згодом вiн подумав: "Нехай я й на Мiсяцi, нехай! Проте не обов'язково лежати носом додолу!" І вiн обережно зiп'явся на ноги й озирнувся довкола... Нi, довкола був той самий iхнiй рiдний Лiс! "Цiкаво, просто чудасiя! – подумав вiн.– А що ж то було за ба-бах? Адже не мiг я сам наробити стiльки шуму, коли спiткнувся й упав. І де подiлася моя кулька? І звiдки тут узявся оцей квачик?" Який жах! Той квачик, та гумова ганчiрочка й була – саме була! – його повiтряною кулькою. – Ой мамо! – сказав Паць.– Ой мамонько, мамо! Ой мамонько, мамонько, мамо!.. Ну що ж?.. Тепер уже пiзно. Додому вертатися нiчого... Іншоi кульки в мене немае. Та, мабуть... мабуть, Іа не дуже й любить повiтрянi кульки... І Паць подрiботiв далi, хоч, правду кажучи, бiг тепер не так уже й весело. Та все ж вiн скоро добiг до того мiсця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на свое вiддзеркалення у водi. – Доброго ранку, Іа! – ще здалеку загукав Паць. – Доброго ранку, маленький Пацику,– вiдповiв Іа-Іа.– Якщо цей ранок справдi добрий,– сказав вiн.– У чому я сумнiваюся,додав вiн.– А втiм, це байдуже,– закiнчив вiн. – Іа, вiтаю тебе з днем народження, – сказав Паць, пiдiйшовши тим часом ближче. Іа-Іа перестав дивитися на свое вiддзеркалення у водi й, повернувши голову, витрiщився на Паця. – Ану-ну, повтори, що ти сказав,– промовив вiн. – Вiтаю те... – Зачекай хвильку! Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно пiдносити четверту до вуха. – Я навчився цього ще вчора,– пояснив вiн, упавши тричi пiдряд.– Це дуже просто. І головне – так краще чути... Ну от, усе гаразд. То як ти щойно сказав? Повтори, будь ласка,– попросив Іа, пiдперши вухо копитом. – Вiтаю тебе з днем народження!– повторив Паць. – Мене? – Авжеж, Іа. – З моiм днем народження? – З твоiм! – Отже, в мене справжнiй день народження? – Найсправжнiсiнький, Іа! І я принiс тобi дарунок. Іа опустив праву ногу, повiльно обкрутився на мiсцi й, крекчучи вiд натуги, насилу дотягся до вуха лiвим копитом. – Я хочу послухати ще й на це вухо,– сказав вiн.– Тепер говори. – Да-ру-нок! – проказав Паць голосно. – Менi? – Авжеж! – На день народження? – Атож! – Отже, виходить, у мене таки справжнiй день народження? – Звичайно, Іа! І я дарую тобi повiтряну кульку! – Повiтряну кульку? – перепитав Іа-Іа.– Ти сказав – повiтряну кульку? Це такi великi, гарнi, яскравi, що iх надувають? Ех, танкиспiванки, гiп-гоп, тра-ля-ля! – Саме так, саме так... Тiльки, розумiеш... менi дуже шкода... розумiеш, Іа... коли я бiг, щоб чимшвидше принести тобi кульку, я впав. – Ой-ой-ой! Бiднесенький мiй! Мабуть, ти таки дуже поспiшав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику? – Нi, але кулька... Ох, Іа... вона зовсiм луснула. Запала довга-предовга мовчанка. – Моя кулька? – нарештi спитав Іа-Іа. Паць кивнув. – Мiй деньнародженневий дарунок? – Так, Іа,– сказав Паць, пiдшморгуючи носом.– Ось вiн... Щиро вiтаю тебе з днем народження. І вiн подав Іа маленький гумовий квачик. – Оце воно? – спитав Іа трохи здивовано. Паць кивнув. – Мiй подарунок? Паць кивнув iще раз. – Повiтряна кулька? – Так. – Спасибi тобi, Пацику,– сказав Іа-Іа.– Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою? – Червона. – Я так i знав! Червона!.. – проказав собi пiд нiс Іа-Іа.– Мiй улюблений колiр... А яка завбiльшки вона була? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=132111) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.