Легенди Львова Юрий Винничук Це книга, за якою львiв’яни i не тiльки вони, тужили давно. Їi героi – король Данило i блазень Олелько, король Лев i славний бургомiстр Зиморович. Львiвськi вiдьми, чорти, духи, водяники, скнилiвськi мудрагелi та сьвiрки населяють цю книгу. Давнiй казковий Львiв украiнцiв, полякiв, евреiв, вiрмен та iнших народiв постае перед нами, як унiкальне явище свiтовоi культури, джерело багатющого мiського фольклору та життерадiсного гумору. Это книга, которую львовяне и не только они, ждали уже давно. Её герои – король Данило и шут Олелько, король Лев и славный бургомистр Зиморович. Львовские ведьмы, черти, духи, водяные, скныловские мудрагели и сьвирки населяют эту книгу. Давний сказочный Львов украинцев, поляков, евреев, армян и других народов возникает перед нами, как уникальное явление мировой культуры, источник богатейшего городского фольклора и жизнерадостного юмора. Юрiй Винничук Легенди Львова БУЛО НЕ БУЛО ПРО МАЛЕНЬКУ ЖНИЦЮ ТА СЕРПНЕВУ НІЧ Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду – густi лiси i кам’янистi пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтiли великi клаптики поля, якi визволили з камiння. Таких клаптикiв було багато, а до найвiддаленiших треба було йти навiть годину. Один такий надiл мала i бiдна вдова, що жила пiд лiсом з малою дочкою. Жiнка важко працювала в наймах, а дiвчинка поралася в городi та доглядала курей, качок. Надiйшла пора, коли треба вже збiжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як нiколи. Усе село тiшилося з того. Тiльки бiднiй вдовi було не до втiхи, бо зненацька розхворiлася i мусiла злягти. – Що ж воно буде з нашим збiжжям? – журилася вдова, дивлячись, як усi в селi радiсно збирають врожай i возять до дворiв пишнi снопи. – Не бiдкайтесь, мамо, – озвалася раптом мала. – Я й сама впораюся. – Та куди ж тобi такiй малiй? Ти й серпа нiколи не тримала в руках. – А от i тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей! – Ет, зрiвняла… Скiльки там тоi кропиви. Ох-ох-ох…Може, хтось iз сусiдiв змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полi закiнчити, а потiм ще й змолотити, бо погода непевна. Нинi парить, а завтра, дивися, i злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться… – А от я спробую, яка з мене жниця – сказала дiвчинка i, взявши серпа та збанок молока з хлiбом, подалася в поле. Зерно вже починало осипатися. Ще день-два i пiзно буде жати. – Не пiду звiдси, доки всього не вижну, – пообiцяла собi дiвчинка i взялася до роботи. Але малi ручки не звикли до тяжкоi працi, а худенька спинка скоро заболiла. Дiвчинка час вiд часу випростовувалася, щоб перепочити. Ось уже й сонце закотилося i почало сутенiти. Уже анi душi в полi не видно. Одна дiвчинка – жне, а до кiнця ще дуже далеко. Руки втомилися так, що вона й не чуе iх, мов задеревiли, а ноги не слухають, пiдкошуються пiд нею, i не раз поколола голi колiнця об гостру стерню. – Нiхто менi не поможе, – заплакала вона. – Хiба темная нiчка. А тут саме повз неi проходила Серпнева Нiч – висока темноволоса панi в розкiшнiй синiй, мов нiчне небо, сукнi. – О, то ти i вночi працюеш? – здивувалася вона. – Багато чого я бачила на цiм свiтi. Бачила, як уночi гуляють чи крадуть, але щоб ниву жали – такого я не бачила. Та ще хто жне – отаке мацьопство? – А що ж я мала робити, коли матуся захворiла, а колос вже осипаеться? – Ну-ну, не журися. Як я вже коло тебе, то поможу. З тими словами Серпнева Нiч взяла серпа i жваво пустилася до працi, що не встигло ще й на свiт благословитися, а вже хлiб весь лежав у снопах та скиртах. – Ну, от i все, – сказала Серпнева Нiч. – А менi пора. Зараз сонце зiйде. – Ой, панi, як я вам дякую! Вiзьмiть хоч на пам'ять оцi колоски. Серпнева Нiч узяла жмут буйного колосся, пiдкинула його вгору i обсипала ними свою сукню. І коли вона вiдходила, дiвчинка побачила, як колоски замиготiли золотими лелiтками. З тiеi саме пори Серпнева Нiч над Галичиною виблискуе незвичайно яскравим сяйвом зiр. ЯК З'ЯВИЛОСЬ УРОЧИЩЕ ПАПОРОТЬ Колись там, де зараз Кульпаркiв, знаходилося урочище Папороть. Тут било два джерела, з яких брала свiй початок рiчка Сорока, яка впадае в Полтву. А жив тут на хутiрцi смолокур зi своею жiнкою. Одного разу увечерi хтось постукав до них у дверi. Господар вiдчинив i побачив дiдуся, який шукав нiчлiгу. Старого пустили до хати, нагодували чим Бог послав i спати поклали.А вранцi прокинулися господарi в замку, що аж трiщав вiд усiлякого багатства. А дiдуся i слiд пропав. Зажили вони тодi, як справжнi князi. Та минув рiк, i такого самого вечора хтось постукав до замкових ворiт. Сторож протер заспанi очi й, лiниво позiхаючи, гукнув: – Хто там? – Старий подорожнiй просить нiчлiгу. – Зараз, – буркнув сторож, – пiду спитаю дiдича. Поплуганився вiн до покоiв, де господарi якраз мостилися спати. – Пане! Агов пане? – А що таке? – Там якийсь старигань просить нiчлiгу! – Жени його до дiдьчоi матерi! То не заiзд, а замок!… Хоча, можеш йому дати що там пiсля вечерi лишилося. – Сторож узяв у банячок недоiдки, винiс до брами i, прочинивши вiконце, – Пани сказали, аби ви йшли собi де-iнде. А тут маете трохи перекусити. Наставте шапку. Старий скинув шапку, сторож влив йому якоiсь бовтанки i затрiснув вiконце. Подорожнiй похитав сумною головою, щось шепнув над шапкою i вихлюпнув недоiдки на ворота. І тоi ж митi розкiшний замок зi всiма мешканцями запався з гуркотом у пiдземнi провалля. Пустище незабаром густо заросло папороттю i, дивлячись на нього, нiхто б i не здогадався, що тут височiв колись замок. ЯК ЖІНКИ ЛЬВІВ РЯТУВАЛИ Коли татари в 1283 роцi пробували захопити Львiв, то хан Телебуга захотiв дiзнатися, як довго зможуть оточенi протриматися. А простояв вiн пiд мiстом два тижнi i вже собi думав, що львiв'яни мусять вiд голоду вимирати. Виряджено було татарських послiв i вони стали гукати пiд брамою, щоби пустили iх. І вже, було, хотiли львiв'яни вiдчинити браму, як про тее дiзналося жiноцтво й почали вони просити, щоби ще зачекали. Хутенько розбiглися львiвськi жiнки по хатах i повикочували на вулицi порожнi дiжки, поставивши iх горi дном. Тодi повимiтали з комiрок усю крупу й муку, яка там була, й засипали дно хто крупою, хто мукою, а хто зерном так, аби ще й вершок стримiв. – От тепер ми вже готовi, – сказали жiнки, – пускайте бузувiрiв. Рушили татарськi посли через мiсто, а тут, куди не глянь, стоять дiжки, повнi харчiв незлiченних. Та ще мало того. Повипускали жiнки усю пташину й худобину з хлiвцiв на вулицi, що послам довелося палки в руки взяти, бо свинi iм проходу не давали, а гусаки розлючено сичали. Побачили посли таку силу-силенну рiзноi живностi i дуже смутними назад вернулися. А хан Телебуга, як вислухав iх, то зараз велiв усьому вiйськовi збиратися й рушати додому. ЛЬВІВСЬКА КАТОРГА Коли львiвський бургомiстр Мартин Кампiан затiяв у 1615 роцi будування Ратушевоi вежi, то звелiв виловити геть усiх дармоiдiв, волоцюг, п'яниць, картярiв та всiх, хто по шинках днi своi губив. Їх приводили на будiвництво, записували помiж робiтникiв i змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цiеi чесноi компанii багацько було дiток заможних мiщан, котрi в руках, крiм ложки, карт i келиха не вмiли нiчого тримати. Ото смiху було! Усе мiсто потiшалося над ними. А чимало батькiв самi приводили своiх синiв i вiддавали, як тодi жартували на каторгу. Саме тому з пiвнiчного боку Кампiанiвськоi вежi було видовбано на каменi зображення корабля, як пам'ятку про той час, коли гультiпак вiдправили „на галери”. ЩО ЛЮБОВ СПОЛУЧИТЬ Цю iсторiю можна було б назвати „Львiвськi Ромео i Джульетта”. У 1594 роцi з далекого Крiту привiз вино iталiець Мiкелiнi. Частину товару замовив для себе украiнський купець. І от у нього вдома побачив iталiець юну Пелагiю, доньку купця. І з першого погляду закохався. Вiдтодi уже частенько шукав якогось приводу, аби завiтати до них, аж поки й Пелагiя не вiдповiла взаемнiстю. Італiець втратив будь-яке бажання вертатись додому. Молодi люди шептали одне одному чутливi слова, а батьки прихильно спостерiгали за цим, бо iталiець припав iм до вподоби. Проте страшне лихо вже пiдкрадалося до Львова: чума. Вона вже не раз збирала свое чорне жниво по всiй Європi, та от нарештi i сюди завiтала І щодня косила десятки людей. Даремнi були молитви, даремнi цiлодобовi служiння по церквах. Мор не обминув i купцевоi садиби. Пелагiя захворiла. За суворим приписом усiх зачумлених виносили за межi мiста i залишали в саду, де за ними доглядали монахи. Та Мiкелiнi не покинув своеi коханоi i не вiдходив вiд неi, як умiв потiшав i вселяв надiю на одужання. Але дiвчина була приречена. Мiкелiнi поховав ii на православному цвинтарi церкви Благовiщення. А за дев'ять днiв i сам злiг. Видно далося взнаки спiлкування з хворою. Помираючи, прохав Мiкелiнi поховати його в костелi святого Станiслава, а на iхнiх могилах вимурувати одинаковi нагробки. Так воно i сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парi сердечок, пов'язаних галузкою лавру. А внизу вiрш львiвського поста Шимона Шимоновича: Що любов сполучить, І смерть не розлучить. ЛЯПАС, ЩО КОШТУВАВ ЖИТТЯ Ганнуся Вовчкiвна була одною з найчарiвнiших панянок мiста Львова наприкiнцi XVI столiття. Багато кавалерiв за нею упадало, але ii увагою користали тiльки двое: Павло Оленик та iталiець iз Флоренцii Урбан Убальдiнi. Бiда тiльки, що панна дарувала свiй чарiвний усмiх обом iм з одинаковою теплотою. Хтозна доки тривало б це упадання за ii серцем, якби не весiлля Ганни Луцькоi. Обидва зiтхальники були серед запрошених. І от пiд час танцiв вони водночас запросили Ганнусю до танцю. Панна могла б i подумати, перш нiж вчинити те, що вчинила. Але думати iй не хотiлося. І вона подала руку смаглявому флорентiйцю. Павло не був анi iспанцем, анi сiцiлiйцем. Був мiсцевим украiнським шляхтичем, але гонор свiй цiнував високо. І вимiряв смачного ляпаса на обличчi Урбана. Музики враз перестали грати, а пари спинилися. Нiхто не встиг втрутитися, коли iталiець висмикнув кинджал i вдарив Павла в живiт. Хлопець упав непритомний. Конаючого Павла понесли в будинок його батькiв, а Урбан мусив стати перед судом у Ратушi. А суд у тi часи карав за вбивство стратою. Лавники визнали iталiйця винним i був би вiн стратив голову, якби не жiноча облога Ратушi. Молодi панни й поважнi матрони так ревно плакали й благали милосердя, що радники завагалися. Та жiночi ридання мало що помогли б. Несподiвано потерпiлий i його родина виявили незвичну шляхетнiсть. Павло з ложа смерти послав свое пробачення iталiйцевi i всю провину брав на себе. Павло помер, а Убальдiнi дiстав руку багатоi шляхтянки, даючи початок славному у Львовi роду патрицiiв. ДИТЯЧИЙ ПОХІД НА ЛЬВІВ 1624 року татари напали на Галичину i взяли великий ясир. Коли вже вони рушили додому, за ними в погоню кинувся коронний гетьман Станiслав з Кiнецьполя. З полоненими тiкати важко i ординцi, вiдiбравши здоровiших, решту жорстоко вимордували, зоставивши живими тiльки дiтей. Сталося це на березi Днiстра пiд Мартиновим. Татари втекли, а дiти розбрелися по кущах та по плавнях, у пошуках iжi. Зовсiм маленькi плакали коло своiх повбиваних батькiв. Страшну картину побачив гетьман. Вояки й козаки почали шукати й збирати дiтей докупи. На селах взяли вози i на кiлькох десятках возiв вiдправили дiтей до Львова. Той наiзд ясних голiвок сполошив усю Ратушу: що з ними робити i як iх годувати? Довго мудрували радники, аж урештi вирiшили виставити дiтей на Ринку i роздати бажаючим у сiм'i. Людей збiглося видимо-невидимо. Нiхто не думав, що бажаючих взяти до себе сирiт виявиться аж стiльки. Радникам ледве вдавалося керувати тiею стихiею. Писарi, втираючи пiт, нотували, кому яка дитина попала, аби потiм можна було наглядати, чи добре iй ведеться. Такими були львiв'яни, коли горе стукало в iхнi брами. ЗАТОПЛЕНА ЦЕРКВА Колись на Клепаровi стояла невелика церква, оточена липами i яворами. З дзвiницi тричi на день лунали дзвони, скликаючи людей з поблизькоi околицi. Але у 1695 роцi, коли татари напали на Львiв, сталося лихо. Саме недiльного ранку, як у церквi було багато люду, орда увiрвалася всередину. Татари в'язали молодь, грабували хоругви, образи, церковнi шати й скарбницю. Нiщо iх не могло спинити – нi голосне ридання дiтей, нi прокльони матерiв, нi благання священика. У той самий час, коли в церквi шалiли розбишаки, зiрвався сильний вихор, а за ним жахлива злива. Небо вгорi спалахнуло блискавками. Пролунав несамовитий удар грому i церква разом зi всiма, хто в нiй знаходився, почала западатися пiд землю. Бурхлива клекочуча вода залила пiдлогу i хутко пiднiмалася вгору. Незабаром на мiсцi, де стояла церква, зостався лише каламутний став. Тому то й прозвали його Чорний дiл. З тих пiр деколи чути можна було з глибин ставка плачi й глухе биття дзвонiв. Якось у нiч на Івана Купала проходив над ставом парубок i помiтив у свiтлi мiсяця срiбну мотузку, що гойдалася на плесi. Довго не думаючи, схопив ii i почав тягти до себе. В ту ж мить почулося ячання дзвонiв i дитячий плач. А з чорних глибин почав випiрнати золотий хрест, а за ним золота баня i виблискуючi вiкна. Вiн уже здогадався, що то церква, яка запалась пiд землю, i молив Бога, аби лиш подужати ii витягти. Вже першi пiвнi озвалися, а вiн, обливаючись потом, тягнув за шнур. Довкола поволi розсвiтало, i сили покидали хлопця. А не було нiкого, щоб допомiг. Тiльки усе голоснiше чувся плач i молитовний спiв. Коли ж пролунало пiяння третiх пiвнiв, мотузка вирвалася йому з рук i церкву ковтнула мутна вода. Парубок перехрестився на прощання, а, вiдходячи, чув, як за спиною важко стогнали дзвони i ридали люди. ВОВЧА ГОРА Знаходилась вона серед горбiв, де зараз початок Зеленоi. Колись там були лiсовi хащi. Жили там сарни, дикi кабани, та й вовки не раз забiгали попiд саме мiсто. Якось двое хлопцiв з околицi, що мала назву Темричiвський лан, пiшли до лiсу по гриби. І коли вже вертались назад, натрапили на двох малих вовченят, що лежали в густому мосi i скiмлили. Хлопцi взяли iх з собою, сховавши за пазуху, i пiшли додому. Вовченята безперервно скавулiли. А з глибини лiсу долинало виття вовчицi. Щохвилi воно ставало усе виразнiшим. Хлопцi щодуху помчали до хат. Ледве тiльки добiгли на своi обiйстя, як побачили велику вовчицю, котра бiгла по iхнiх слiдах. Цiлу нiч вона тинялася довкола iхнiх хат i завивала, доки не вiдiгнали ii тутешнi пси. Обидва вовченята на коров'ячому молоцi росли, мов на дрiжджах. А за рiк то вже були здоровi вовки. Вони стали вiрними товаришами своiх господарiв i часто супроводжували iх до лiсу. Одного зимового полудня вирушили хлопцi по хмиз, а вовки за ними. Коли зiйшли вони на пагорб i ступили на те мiсце, де минулого року знайшли малих вовченят, з хащiв несподiвано вискочила вовча зграя. Хлопцi похапали з санок сокири i побiгли до розлогого дуба на самiм версi. Свiйськi вовки вiдганяли зграю, а хлопцi тим часом видряпалися на дерево. Вовки тим часом збiгалися звiдусюди i оточували дерево. Раз-по-раз кидались вони на обох приручених вовкiв, довкола летiли клаптi шерстi i цвиркала кров. Та сили були нерiвнi, i зграя розшарпала своiх родичiв. Хлопцi сидiли на деревi i цокотiли зубами вiд морозу. Вовча зграя i не думала вiдступати. Хтозна чим би це скiнчилося, якби батьки iхнi не зiбрали сусiдiв та не пiшли з псами i рогатинами на пошуки хлопцiв. Вовки, наляканi спалахами смолоскипiв, галасом i гавкотом псiв, розбiглися. Хлопцi порятувалися, а той пагорб з тих пiр назвали Вовчою горою. У 1648 роцi ii зайняли козаки Хмельницького i звiдси наступали на мiсто. А зараз вiд того пагорба мало що й лишилося. ЦИМЕС ПІКІС МАЛАХОВСКІС Хто зi старих львiв'ян не знае, що таке „цимес пiкiс”! На будь-яке запитання, чи гарна погода, чи кiно цiкаве, чи пироги засмакували, чи дiвчина подобалась, вiдповiдь одна – "цимес пiкiс". Можна було ще сказати: „люкс”, „перша кляса” або „йой, яке то файне”, але „цимес пiкiс” звучало ефектнiше. Про походження цього виразу нiхто навiть не сумнiвався, що було воно жидiвське. Бо „цимес” означав десерт. Натомiсть таемниче „пiкiс” жоден жид, навiть старозавiтний, не пояснив би. А походило те слово ще з XVIII вiку, коли маршалок Сейму Станiслав Малаховський заснував парадову сеймову гвардiю, озброену пiками, i жиди нарекли ii „пiкiс Малаховскiс”. Так спiвпало, що на початку нашого вiку бургомiстром Львова був доктор Годимир Малаховський. За його урядування вi Львовi споруджено новочаснi водотяги, котрi постачали мiстовi дуже смачну воду з Добростанiв. Вiдкриття нового водотягу вiдбулося дуже урочисто, пiсля чого пан бургомiстр випив першу шклянку води. А подаючи наступну пословi австрiйського парламенту докторовi Емiльовi Биковi, промовив голосно: – Бича вода! Доктор Бик випив воду одним духом, прицмокнув i вигукнув: – Цимес пiкiс Малаховскiс! ПАН ЗОЛОТИЙ, ПАН СРІБНИЙ І ЇХНІЙ СЛУГА МІДНИЙ На мiсцi стану Собка, що знаходився на Вульцi, стояла колись церква. На великi свята зi ставу чулося глухе бомкання дзвонiв, а вночi лунав церковний спiв. Одного разу на тому ставку дiвчина прала сорочки i коса ii опала у воду. Дiвчина смикнула головою i раптом вiдчула, що косу щось тримае. – Хто там учепився? – скрикнула вона. – Це ми – дзвони. Вибери когось iз пас, – пролунало з глибини. – Як я маю вибирати? – Нас трое: пан Золотий, пан Срiбний i iхнiй слуга Мiдний. – Я сама служниця, то й слугу виберу. Вода заклекотiла, i на поверхню пiднявся великий мiдний дзвiн. – Неси мене до церкви, – попросив вiн. – Але ж як я тебе понесу такого великого? – Не бiйся, неси. Дiвчина обхопила дзвона руками i вiдчула, що вiн легкий, мов паперовий. До церкви було недалеко, i щойно вона донесла дзвона до дзвiницi, як вiн сам пiднявся й почепився поруч iнших. – Шкода, що ти золотого дзвона не вибрала, – зiтхнув священик. – Але й мiдний добрий, бо дуже вже гарний голос мае. Та недовго той дзвiн дзвонив. Минуло кiлька рокiв, дiвчина захворiла й померла. У той день, коли вона помирала, дзвiн тихо гудiв, а коли душа ii покинула тiло, дзвiн сам розгойдався i почав гучно бамкати, аж поки з великого жалю не трiснув i не замовк. ТУР, СИН ЗОЛОТОГО ТУРА Ми знаемо, що Львiв заснований Данилом Галицьким, але вже за кiлька столiть перед тим тут жили люди, а за давнiми переказами iснувало городище зi своiм замком. Про цей прадавнiй замок розповiдае легенда. В часи темнi поганськi прибув звiдкiлясь один король у цi краi, зiбрав своiх жерцiв i спитав iхньоi ради, де поставити замок. А жерцi й порадили ставити його на горi, котра називалася Городище i знаходилась в околицях Брюхович. – Коли поставиш замок на тiй горi, то не вiзьме його нiяка сила, – запевнювали жерцi. Король послухався i звелiв скликати зi всiх околиць майстрiв, звезти камiння й колоди. Але почали творитися якiсь дива: що вони позвозять те все, то за нiч воно пропаде. Жерцi задумались i довго шукали причини, аж поки за допомогою чарiв не знайшли вихiд: – Треба знайти дитину, в якоi нiколи не було батька, вбити ii i кров'ю скропити гору. Отодi вже замок стане i стоятиме вiки. Король послав гiнцiв на всi сторони, аби вони шукали дитину без батька. І от один загiн тих гiнцiв, проiжджаючи попри якесь село, помiтив дiтей, котрi гралися в перегони. Один хлопчина гукнув iншому: – Ти, байстрюче! Нiколи мене не доженеш! Вояки пiд'iхали ближче i розпитали хлопця, з ким вiн живе та чи е у нього батьки. Хлопець мав лише маму, а батька не знав. Гiнцi взяли його з собою i поiхали ще до його матерi. А та сказала iм, що й сама не знае, як сталося, що вона завагiтнiла, бо не була замiжньою. – Ми заберемо твого сина на службу до короля, – сказали гiнцi i, не зважаючи на материнськi сльози, рушили додому. Вранцi наступного дня, вони прибули до Городища. Людей зiбралося видимо-невидимо, бо всi хотiли бачити, як будуть кропити кров ю гору. Коли хлопчика пiдвели до короля, вiн спитав: – Чому стiльки людей зiбралося? – Аце тому, що ми не могли збудувати замок на горi и треба ii скропити кров'ю безбатченка. – Хто ж вам таке порадив? – Моi жерцi, – вiдказав король. – Я хочу поговорити з ними. Король велiв жерцям наблизитись, а хлопець сказав: – Пане мiй, твоi жрецi – звичайнi собi люди i перед iхнiми очима зачинено тайни землi. Вони думають, що вони зрячi, а насправдi – слiпi. – Ти можеш це довести? – спитав король. – Можу. Нехай вони скажуть, що знаходиться тут пiд землею? – Ми не знаем, – розвели руками жерцi. – Пiд землею б'е джерело, – сказав хлопчик. – Розкопайте i побачите. Тут же розкопано було землю i на глибинi людського зросту вiдшукали джерело. – Скажiть тепер, що знаходиться у тiм джерелi? – знову спитав хлопчик, але жерцi й на це нiчого не вiдповiли. – Тодi я вам скажу. Там, на днi джерела – два казана. І справдi, щойно розпорпали намул, то виявили два казана. – А що в тих казанах? – спитав хлопчик. Жерцi мовчазно похитали головами. – В казанах сувоi полотна. Казани витягли з намулу i побачили в них сувоi полотна. – Тепер скажiть менi, що загорнуто в цiм полотнi, – спитав хлопчик у жерцiв. – Не знаемо. – В сувоях лежать два змiя. Один бiлий, а другий червоний. Розгорнiть iх. Сувоi розгорнули й побачили там двох змiiв, котрi мiцно спали. Хлопчик хлюпнув на них водою, змii прокинулись i почали битися. Спочатку перемагав бiлий, а червоний силою поступався, але ось врештi вони обое злетiли в небо i там червоний з такою силою вдарив бiлого, що той скрутився i почав падати на землю. Коли вiн упав, то розтiкся намулом. Червоний змiй злетiв високо високо i щез у хмарах. Коли ж усi присутнi опустили голови, то не побачили анi казанiв, анi сувоiв полотна. – Пане мiй – звернувся хлопець до короля, – нехай твоi жерцi розтлумачать те, що вони бачили. – Можете пояснити все це? – спитав король. Але жерцi сумно захитали головами. – Тодi я скажу, пане мiй. Бiлий змiй це ви, королю, а червоний змiй – це народ, над яким ти хотiв завладарювати.Але ти нiколи цього не зможеш зробити i нiколи замку не збудуеш на нашiй землi. А якщо будеш вперто намагатися свiй намiр здiйснити, то загинеш. Тому раджу тобi повернутися туди, звiдки ти прийшов, а ми самi тут збудуемо для себе замок. Лише не на Городищi, а на сусiднiй горi. Король замислився i побачив, що в словах хлопця е багато правди. – Що скажете? – спитав у жерцiв. – Ми не помилилися, коли сказали шукати безбатченка. Вiн нам виявив, чому нам нiколи тут не збудувати замку. Мусимо його послухати. І король звелiв своiм людям лаштуватися в дорогу. Перед тим, як вiд'iхати, спитав у хлопця: – Скажи менi, як тебе звати i хто твiй батько? – Батько мiй золоторогий тур i звати мене Туром на честь мого батька. А вiн е покровителем нашоi землi. Коли король поiхав нi з чим, мiсцевi мешканцi вибрали хлопця своiм королем i збудували замок на горi, що стояла поруч Городища i котру згодом прозвали Туриця. ПЕРНАТИЙ КІНЬ 1911 року сталася чудернацька пригода: по Львову ходив кiнь у пiр'i. А трапилось ось що. До одноi ресторацii пiд'iхала фура, повна бочок з вином. Одна бочка випала й розбилась, а вино витекло на брукiвку. Поки бочки розвантажували, кiнь собi добряче того вина нахлебтався. За якийсь час фiрман завiв коня до стайнi i той вiдразу беркицьнув на солому. Лiг i копита вiдкинув. – Ото халепа! – каже собi фiрман. – Коняка здохла, то бодай шкiру продам. Пiшов вiн по шкуродера i той раздва шкуру з коня здер. Тим часом другого дня вранцi кiнь нарештi очуняв i вийшов зi стайнi. Люди з галасом збiглися поглянути на чудо. Була осiнь, i дули вiтри. Сердешнi жiночки забiдкалися, що коневi зимно, i хутенько принесли цiлу корзину пiр'я та обсипали його з нiг до голови. Пiр я вiдразу прилипло i кiнь перетворився на казкову iстоту. Шкода, що нас iз вами там не було. ПАНІ АБРЕКОВА – ПОСТРАХ ЛЬВОВА Наприкiнцi XVI i на початку XVII столiть кожен львiв'янин, прокинувшись вранцi, запитував: – А якi новини вiд панi Абрековоi? То був улюблений жарт: втрутитись у розмову i спитати: – Цiкаво, а що на те скаже панi Абрекова? З тих реплiк у вашiй уявi може витворитися образ панi Абрековоi як всесвiтньоi плiткарки. Але насправдi панi Абрекова могла й пари з вуст не пускати, бо все вiдбувалося поза ii волею. Просто пофортунило iй у тому, що мешкала вона на Рийку i вiконницi ii перетворилися на вуличну газету, звiдки можна було вичитати останнi львiвськi плiтки та помилуватися дотепними карикатурами. Першою жертвою впала сама панi Абрекова – якийсь шибайголова написав про неi ущипливий жарт. Жарт сподобався i звiдтодi кожен, хто бажав подiлитися свiжою плiткою чи насмiшкою, старанно виписував iх на вiконницях бiдолашноi панi Абрековоi. Особливою популярнiстю вiконницi користувалися в часи ярмаркiв, бо забава перетворювалася на мiжнародний конкурс, дотепiв i сатири. Дiйшло до того, що вже кожен тремтiв перед „панi Абрековою” i з полегкiстю зiтхав, коли чув, що черговий жарт не йому адресований. Врештi численнi скарги поштивих мiщан переповнили терпiння магiстрату i той видав суворе попередження пашквiлянтам. А iдо цього нiхто не злякався, то бiля вiкон панi Абрековоi виставили ще й варту. До боротьби з жартiвниками прилучилася i церква. Священики щонедiлi на проповiдi скликали на iхнi нещаснi голови гнiв Господнiй. І так поволi та перша львiвська стiннiвка занепала, хоча про панi Абрекову ще довго пам’ятали i згадували ii iм’я. ГОДИННИК БЕРНАРДИНІВ Костел отцiв Бернардинiв збудував на початку XVII вiку славний будiвничий Павло Римлянин. Разом з монастирем вiн становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурiв мiста поблизу Галицькоi брами. На старовиннiй вежi костелу, що мае 38 метрiв висоти, вибивав години дзигар. Протягом кiлькох вiкiв аж до останньоi вiйни вибивав дзигар години на п'ять хвилин ранiше вiд усiх мiських дзигарiв. Як? – здивуетеся ви. Кiлька вiкiв – не рокiв i не мiсяцiв! – годинник квапився на цiлих п ять хвилин i нiхто на це не звернув увагу? Нiхто не припинив це неподобство? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тiнi обурення. Навпаки – з вдячнiстю. І вдячнiсть належала тому безiменному монаховi, який приставлений був до дзигаря i пильнував за ним. Одного вечора вiн пiднявся на вежу i побачив, як татарськi загони мчать до Галицькоi брами. Що було робити? Кричати? Але хто почуе з такоi висоти? І тодi чернець перевiв велику стрiлку дзигаря на п'ять хвилин уперед – якраз на ту вечiрню годину, коли зачинялися брами мiста. Щойно пролунав дзвiн дзигаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були пiд мурами. З тих пiр у пам'ять цiеi подii дзигар „Бернардин”, як прозвали його львiв’яни, завше спiшив на п'ять хвилин. СТУДНЯ САМОГУБЦІВ Пiднявшись вулицею Кривоноса до того мiсця, де вона перетинаеться з вулицею Довбуша, ми опиняемося бiля мiсцини, яка викликала колись моторошний острах у кожного львiв'янина. Звiдси вгору вела стрiмка стежка до каменярнi, а збоку стояла дуже глибока криниця, з якоi давно вже не брали води. Може, тому, що мiстилася вона на узбiччi, почали ii навiдувати люди, яким набридло життя. Важко сказати, коли вперше тут знайшли самогубця, але знаходили iх часто. При цьому окремi з них виглядали так, що вiдразу було видно – не самi вони туди вскочили. Одного разу добули звiдти пару закоханих. Вiстка хутко поширилася мiстом i подiбнi випадки почастiшали. Врештi – решт владi мiста все це осточортiло i вона розпорядилася студню засипати. І добре зробила. А проте це мiсце продовжувало випромiнювати жах. Тепер – завдяки привидам. Духи самогубцiв час вiд часу нагадували про себе, з'являючись запiзнiлим перехожим. Коли траплявся якийсь смiливець, що проходив неподалiк серед ночi, то мiг бачити бiлi постатi довкола криницi. Духи, побравшись за руки, рухалися в якомусь сонливому танку. КОПЕЦЬ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ На львiвському передмiстi оповiдали свою iсторiю про те, як насипано було пагорб. Пiсля того, як у 1848 роцi цiсар вiдмiнив панщину, пани усе не могли з цим змиритися i бунтувалися. Врештi цiсаревi набридло слухати iхнi нарiкання та втихомирювати бунт i вiн поставив умову: – Якщо ви у Львовi насипите таку високу гору, щоби з неi Вiдень можна було побачити, я верну вам панщину. Пани вхопилися за цю можливiсть i кинулися насипати гору. Землю возили тачками, носили в лантухах, у ряднах, i що тiльки насиплять кiлька метрiв, зараз котрийсь вибереться нагору i дивиться в далекогляд, чи не видно Вiдня. Та ба – занизько. Довго вони возили ту землю, аж iм руки нiмiли, ноги вгиналися i в головi наморочилося. Та так i не зумiли висипати достатньо високу гору i мусили покинути те невдячне завдання. А щоб робота не пропала намарне, присвятили ii Люблiнськiй унii. КАТ, ЩО ЗРАДИВ СВОЄ РЕМЕСЛО У 1508 роцi трапилася зi шляхтичем Єронимом Добростанським прикра пригода. Повертався вiн через катедральний цвинтар увечерi п'яний як чiп i голосно виспiвував батярськi пiснi. Якраз на ту пору нагодилися школярi та почали гультяя ганьбити: – Як же вам не соромно у святому мiсцi такi нiсенiтницi виспiвувати?! Та цi невиннi слова так розлютили гульвiсу, що вiн вихопив шаблю i кинувся на школярiв. Либонь вiн не усвiдомлював того, що чинить, i шабля, свиснувши в повiтрi, розрубала плече одного зi школярiв. Тiльки тодi вiн схаменувся i, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тiкати. Але брами мiста вже були зачиненi. Тим часом з усiх сторiн збiглися розлюченi мiщани, а що кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нiчого мудрiшого, анiж сховатися в кляшторi домiнiканiв. За давнiм звичаем, кожному, хто рятував свое життя втечею, надавався притулок у будь-якiй церквi чи монастирi, а переслiдувачi не мали права ступати на святе мiсце. Однак мiщани i школярi були настiльки роздратованi, що виламали дверi монастиря i були б гультяя убили, якби на цю пору не з'явився бургомiстр з двома райцями. Ледве iм вдалося вгамувати людей. Натомiсть Єронимовi запропонували, аби вiддався на ласку магiстратського суду. Шляхтич не мав вибору i врештi здався. Сторожа вiдвела його до в'язницi. Наступного дня шляхтич постав перед судом вiйта i лавникiв. Вина затриманого була безперечна, та вiн i сам, протверезiвши, не боронився, а лише пригнiчено слухав свiдчення очевидцiв. З таким самим пригнiченням вислухав вiн i присуд на страту. Родина засудженого не марнувала часу i вдалося iй пiдкупити ката. Єроним про те нiчого не знав, але йшов на страту з гордо пiднятою головою. Перед тим, як вивести його з в'язницi, вволили його останне бажання – принесли з винярнi глечик мальвазii. Це виразно пiдняло дух засудженого, i вiн уже не вiдчував такого розпачу. На Ринку зiбралося людей видимо-невидимо, але в iхнiх очах непомiтно було спiвчуття. Кат уже чекав бiля стовпа перед Ратушею, бiля якого вiдбувалися страти. Цей стовп називався прангером i зараз мiститься в подвiр'i iсторичного музею. Єроним ковзнув поглядом по натовпу i помiтив, що хтось подае йому знаки, але роздивитися не встиг, бо кат узяв його за руку i пiдвiв до колоди. – Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката. Єроним перехрестився, став на колiна i поклав голову. Катiвський меч злетiв у повiтря, юрба затамувала подих. Та, коли меч опустився на шию Єронима, то не вiдрубав ii, а лише легко поранив. У натовпi невдоволено загули. Вiйт дав знак продовжувати i кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану. Тут уже всi прийняли це за Господнiй знак i вiйт зупинив страту, а порадившись iз райцями, дарував Єронимовi життя. Рани вдалося загоiти i незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на мiську раду. Але iсторiя на тiм не закiнчилася. Кат, який зрадив свое ремесло i взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою i частенько серед ночi з'являвся львiв'янам на Ринку, якраз на тому мiсцi, де вiдбувалися страти. Дух ката загрозливо розмахував мечем i щось намагався гукати, але з горла виривалося лише нерозбiрливе булькотiння. Нiкому вiн шкоди не причиняв i поступово запiзнiлi перехожi так осмiлiли, що самi почали зачiпати примару, навiть склали пiсеньку: Пане майстер, де ся дiв? Шо ти нинi зночi iв? Чи собаку, чи кота — То для тебе смакота! І тодi розлючений дух вискакував з-поза прангера i махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати цi слова опiвночi бiля прангера, то з явиться примара. ЯК ПРЕЧИСТА ДІВА ЧЕЛЯДНИКА ПОРЯТУВАЛА У 1663 роцi сталася в нашому мiстi дивна пригода, яку собi ще довго переповiдали мiщани. В каплицi Домагаличiвськiй, котра присвячена була найсвятiшiй Паннi Марii, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тоi пори, коли загрожували Львову вiйни i лихолiття. Трапилося так, що один челядник зайшов до каплицi помолитися, маючи у кишенi сто дукатiв панських, зав'язаних у хустинку. І коли вiн, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось тi грошi. Пiсля отченашу вийшов дворянин з каплицi i раптом спостерiг пропажу. Кинувся з плачем назад i, пропхавшись помiж людей, почав iз жалем нарiкати перед найсвятiшою Панною, що саме тодi, коли вiн iй молився, у нього вкрали грошi. – Що ж я тепер пановi свому скажу? – бiдкався вiн. – Де ж вiн повiрить, що в такому святому мiсцi можуть обiкрасти? Прошу тебе, Дiво Марiе, поможи менi, бо ж то через тебе менi бiда така сталася. Врештi у розпачi рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, вiдчув, як пiдказуе йому якийсь таемничий голос: „Якщо комусь у святому мiсцi випадае красти, спробуй i ти щастя”. Челядник, сам собi дивуючись, пiрнув рукою до кишенi якогось чоловiка, що поруч нього пробирався до дверей, i витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собi за пазуху i поквапився додому. Всю дорогу, йдучи мiстом i стрiчаючи багацько перехожих, навiть не важився зиркнути на ту крадiж. Щойно в хатi витяг вузлика i побачив, що тi ж таки грошi панськi назад собi вернув. ЯК МІСТО ЛЕВА ПОВСТАЛО Колись дуже давно, коли ще Львова не було, довкола гiр тулилися села. Гори були вкритi лiсами, i селяни знаходили там надiйний сховок вiд ворогiв. Та от настала якась лиха пора – почали пропадати люди. Не вiдразу виявилося, що людей викрадае лютий лев. Вiн пiдстерiгав свою здобич на однiй з гiр, де мав свою печеру, а потiм зненацька стрибав i вбивав одним ударом лапи. Пiсля цього спокiйно волiк у печеру i з'iдав. А що чинив це лише тодi, коли бачив людину на самотi, то довго нiхто й здогадатися не мiг про його iснування. Вистежив лева один старий мисливець. Вiн по слiдах прочитав, що на горi живе якийсь страшний звiр i то, певно, вiй убивае людей. Мисливець сховався на деревi з запасом харчiв i води та сидiв там три днi й три ночi, аж поки не побачив на власнi очi велетенського хижака. В селах зчинився переполох. Вже нiхто не наважився наодинцi вирушати в дорогу, ба, навiть наближатися до тiеi гори. Та це не помогло, бо зголоднiлий лев почав прокрадатися помiж самi хати i там нападав на людей. Якi лише пастки для нього не готували, яких лише способiв не вигадували – нiчого не помагало. Чутка про лютого лева розлетiлася по всiх околицях. І от врештi з'явився хоробрий лицар, який вiдважився убити лева. Вiн приiхав iз самого Киева. Усi збiглися на нього поглянути i з нетерпiнням чекали, коли ж вiн рушить на звiра. Та лицар не квапився. Перше, що вiн зробив, це переговорив з мiсцевими ковалями й замовив у них такi лати, щоб iх жодна потвора роздерти не могла. День i нiч ковалi кували лицарськi лати, а вранцi з'являвся лицар, брав тi лати в обидвi руки, вдаряв iх об колiно i лати розламувалися. Лицар, сумно зiтхаючи, покидав кузню, а ковалi знову бралися до роботи. Тим часом лицар iшов до iншоi кузнi, де кували меча. Там також кипiла робота без перепочинку. Лицар брав свiжовикутий меч, кiлька разiв змахував ним у повiтрi, а тодi з силою бив по кувадлi. Меч розлiтався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там вiн сидiв за пугарем вина i думав, як же подолати лева без надiйних обладункiв? Одного разу забрiв до корчми пустельник. Вiн якраз мандрував до Киева на прощу i зайшов пiдкрiпитися. Ото вiн побачив зажуреного лицаря та й питае у корчмаря: – Чого той лицар такий сумний? Корчмар оповiв, яка бiда запанувала в iхнiх краях, а пустельник i каже: – Я знаю, як викувати лицаревi обладунок, щоб нiяка звiрина його не пошкодила. Лицар, як почув тi слова, враз голову пiдвiв. – Треба, – каже пустельник, – лати й меча скропити кров'ю невинноi панни. Отодi нiяка сила iм не буде страшна. Всi, хто був у корчмi, завмерли, гарячково обмiрковуючи слова пустельника. – Тут таке дiло, – сказав корчмар, – що треба громаду зiбрати i порадитись. Самi ми цього не подужаемо. От вони вдарили в дзвони i зiбрали громади з навколишнiх сiл. Пустельник став перед ними й повторив те саме, що в корчмi. Нiкому й на думку не спало засумнiватися в словах такого поважного чоловiка. Одна бiда – де таку панну взяти. Воно, звичайно, багацько дiвчат е, але хiба котрась погодиться свою кров вiддати? – А й не треба, щоб одна аж стiльки кровi пожертвувала, – каже пустельник. – Нехай зберуться усi дiвчата, i проколять собi голками мiзиннi пальцi, то по крапельцi-двi вцiдять. Так вони i зробили. Усi дiвчата зiйшлися до казана, якого встановлено було пiд кузнею, i почали кров свою скапувати. Котра одну краплю давала, котра – двi, а котра й удесятеро бiльше не шкодувала. Незабаром у казанi назбиралось стiльки крови, що ковалi змогли у нiй лати скупати i меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об колiно, – а вони анi не зiгнулися. Тодi вiн мечем як рубоне по ковадлi – так ковадло й розкололося. – Ну, тепер, – каже, – я готовий. Вбрався вiн у тi лати й пiшов до левиноi печери. А лев був добряче виголоднiлий i саме збирався на лови. Коли дивиться – здобич йому сама у пащу йде. Лев заревiв, вишкiрив iкла та з розгону кинувся на смiливця. Не встиг той i мечем змахнути, як лев уже впав на нього усiма своiми чотирма лапами. Тiльки лати цей удар витримали, а лев даремно пазурi поламав. Лицар змахнув мечем i вiдрубав леву голову. Наштрикнув ii на меча й понiс показати людям. З тих пiр цю гору так i прозвано було горою Лева. І мiсто таку ж назву дiстало. ПРИВИД ЧОРНОЇ ТРУНИ В давнi часи у Ратушi не раз бачили привид. З'являвся вiн опiвночi у виглядi чорноi труни, рухався поволi залами i сходами й при тому скрипiв та стогнав. Стогiн луною розливався по Ратушi, пiднiмаючись угору, де мешкала сiм'я трубача. Нiчна сторожа перелякано хрестилася. Привид мав свою iсторiю. Колись львiвськi суддi погано розiбралися зi справою i засудили невинного на муки в катiвнi та кару смерти. Згодом помилка виявилася, але вже було пiзно. Звiдтодi й почала чорна труна з'являтися як вiчна осторога для суддiв. А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, на обкладинцi лавничоi книги, де мiстилися судовi рiшення, написано великими лiтерами: "ПАМ'ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА". Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, вiдразу чув, як йому мороз попiд шкiру йде. І добре думав, перш нiж приректи когось на тяжку кару. КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ Лiтньоi днини, як сонце розлило на все мiсто свое тепло, Олелько нiяк не мiг всидiти в похмурих замкових стiнах. Але король, вирiшуючи важливi, державнi справи, волiв його завше мати при собi, щоби жартами обважнiлу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замковоi задухи i сказав: – Найяснiший королю, дозволь менi хоч сьогоднi вiдлучитися, бо маю пильну справу. – А то ж яку? – здивувався Данило. – Та от, мушу книги своi просушити, щоби цвiллю не взялися. Король, зваживши на це, вiдпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив ii в садку та й задрiмав любенько голiчерева. Десь так надвечiр вийшов король i собi в садок, а з ним i бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапуе. – Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив своi книги? – Ага, якраз сушу. – Де ж вони? – здивувалися всi. – Та осьдечки! – ляснув себе по головi Олелько i склепив повiки. КОРОЛІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК Великодня недiля видалася сонячна й тепла. Олелько, скiнчивши снiдати, вийшов на вулицю i вiдразу ж лоб у лоб зустрiвся з кумом своiм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений i зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину. – Куме! – схопив його за плечi Олелько. – Що з тобою? Кум мовчки розгорнув хустину i показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, якi зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанцi вимальованi надзвичайнi, але що ж – тепер це тiльки шкаралупа. – І ти через цюю крашанку зажурився? – Знав би ти, що воно за крашанка! – зiтхнув кум. – Малювала ii моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я занiс королю. От я несу, несу, коли звiдки-незвiдки дiтлашня висипала та й на мене. Я спiткнувся… i ось… сам бачиш… – Куди ж ти намiрився? – А свiт за очi. Що я поясню бояриновi? Вiн у мене знаеш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що недiля свята. – Е, куме, не журися. Ходiмо разом до короля, може, що вигадаемо. Прийшли вони до замку i Олелько сказав: – Давай менi свою крашанку, а сам отут почекай. Узяв вiн згорток i понiс його обережненько, високо ноги пiднiмаючи та калюжi обходячи, а як на сходи ступив, то уже так iшов, як той бузьок по болотi. Сторожа на дверях витрiщилася й не могла нiяк второпати, що це Олелько викомарюе. – Гей, Олельку! Що несеш за скарб? – А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку вiд боярина. – Певно, неабияка, крашанка! – Не те слово! Не крашанка, а чудо! – Ну, то, певно, дiстанеш за неi вiддарунок, еге? – Певно, щось дiстану. Але тут сторожа галябарди схрестила. – Мусиш, Олельку, зачекати. Королiвська родина ще снiдати не скiнчили i нiкого чужого бачити не бажають. – Хiба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрiднiша людина для короля. От побачите, що вiн вам ще по золотому дасть за те, що впустили. – А ти нам що даш? – А вам я вiддам те, чим мене король нагородить. – Ну, дивися нам! З нами жарти поганi. Йди, але пам'ятай, що обiцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрi вели до королiвськоi iдальнi стояло ще двое охоронцiв. – Стiй! – спинили вони Олелька. – Ще снiданок не скiнчився. – Але я не можу чекати. Несу дуже цiнний дарунок. – А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаем. Однак Олелько вперся, мов той вiслюк, i посунув таки до дверей. – Куди преш? – стали на дорозi вояки. – Кажуть тобi зачекай! – Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маете? І тут, коли сторожа почала його вiдпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на пiдлогу. Цiеi хвилi розчахнулися дверi i з'явився на галас король: – Олельку! А то що з тобою, небораку? Олелько зi сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрiбненька шкаралупка. – Яй-яй-яй! – забiдкався вiн, – Що я свому кумовi скажу? Та ж боярин заб'е його! Яй-яй-яй! Сторожа перелякалася: – Вiн сам упав, ми його ледь-ледь вiдтрутили. Хто ж його знав… – Ага – сам! – бiдкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько мое! – Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нiчого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай менi цю шкаралупку. Нiхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи нi? – спитав у сторожi. – Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос вiдказали вояки. – Нiчого ми не бачили й не чули. – Ну, от i добре. На, Олельку, передай свому кумовi оцi грошi вiд короля та скажи, хай подякуе вiд мене бояриновi. А тобi ж, неборацi, теж треба щось дати, щоб свято не було зiпсоване? – А можна, я сам собi нагороду виберу? – втiшився Олелько. – То й вибери, – стенув плечима король. – Нiчого не прошу, тiльки прошу десять канчукiв по голому задку. – Звар'ював! Та нiколи в життi! – А ви ж обiцяли! – Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня! – Ну, тодi я всiм розповiм, що королiвська обiцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько. – Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дiстанеш свою нагороду. Ану, сторожа, влiпiть йому десять гарячих. – Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько воякiв, що вже було кинулися до нього. – Не менi ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообiцяв iм, що коли пропустять мене, то дiстануть все, чим король мене обдаруе. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самi крашанку знесли. – Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося пiдкупити? Дайте iм десять канчукiв вiд Олелька та ще десять вiд мене, аби пам'ятали. Але не нинi. Пiсля свят. ЗМАГАННЯ МАЛЯРІВ Якось при королiвському дворi перебував дуже вдатний маляр з землi лядськоi. Змальовував вiн парсуни бояр i князiв, а тii радо платили йому. Але найцiкавiшим тут було те, що малював вiн дуже спритно i хутко, як нiхто iнший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався i похвалив. Почувши тее, Олелько вiдразу наiжився: – Пхе, е чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю i то хутше за нього. Король пiймав його за язик: – Справдi? О, то я мушу переконатися у твоiй змисностi. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися? – Хоч би й зараз. Велiв король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька. – З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було? – Я можу намалювати будь-якого звiра хутше, анiж ти королю п'ять ковткiв пива вихилиш. – Ото! А я не одного, а цiлих п'ять звiрiв намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше i вiдразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом i собi пива вточив i що король надiп'е з кубка, то й собi хильне. – Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Пiсля п'ятого дiстанеш по м'якому мiсцi, щоб дурно не нахвалявся i часу менi не марнував. – Не бiйтеся, зараз i я до роботи вiзьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю. І тут Олелько вмочив усi п'ять пальцiв у червону фарбу й вивiв на дощинцi п'ять хвилястих лiнiй. Зробив це якраз упору, бо щойно король пiднiс востанне кубок до вуст, то й маляр скiнчив дикого вепра малювати. – Я виграв, – сказав Олелько. Король так i завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства вiн не сподiвався. – Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв? – Як обiцяв – цiлих п'ять звiрiв. Всi присутнi обступили Олелька з його малюнком. – Яких звiрiв? – спитав король. – П'ять дощових хробакiв. Регiт струсонув залою. Смiявся навiть лядський маляр. Мусив i вiн визнати, що Олелько таки виграв. ДАНИЛО В ГНІВІ Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своiх воякiв у похiд на ятвягiв i звелiв його стратити. Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами i кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гнiвi й слухати нiчого не хотiв. Тодi бояриня припала до Олелькових нiг з надiею, що, може, хоч улюбленець королiвський зумiе врятувати чоловiка. Олелько не витримав того плачу i звернувся до короля: – Найяснiший королю… – Замовкни! – обiрвав його той на пiвсловi. – Благаю! – Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обiцяю, що не виконаю твоеi просьби! – Та я тiльки й хотiв сказати, що ви, як завше, справедливi. І я прошу вас уклiнно: покарайте цього негiдника на горло! Вiн тее заслужив. Данило грiзно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, i тiльки рукою махнув. Боярина було помилувано i повернувся вiн щасливо на своi добра. СЛІПІ ТА ЗРЯЧІ Спитав якось король жартома в Олелька: – Олельку, скажи менi, кого бiльше при нашому дворi – слiпих чи зрячих? – Слiпих, – без роздумiв випалив Олелько. – Як то слiпих? – здивувався король. – А можеш це довести? – Певно, що можу. Тiльки дай менi на допомогу писаря. Нехай стоiть коло мене i записуе все, як я йому пiдповiм. Наступного дня зранку посеред замкового подвiр'я простелив Олелько ряднину, поклав собi межи нiг гуску i заходився ii скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була подiлена на двi половини. Злiва мали вписуватися усi слiпi, а справа – всi видющi. Не довго й чекати довелося, як на подвiр'i з'явився король i був дуже здивований, побачивши таку картину. – Олельку, а то що ти робиш з самого рання? – Гуску скубу, – вiдказав незворушно той. Король стенув плечима i одiйшов. Провiвши його очима, Олелько звелiв писаревi: – Запиши його величнiсть до слiпцiв. Впродовж цiлого дня з'являлися на подвiр'i бояри й бояринi, воеводи й посадники, князiвни й княжичi, королiвни й королевичi i рiдко хто з них не спинявся й не цiкавився в Олелька, чим же вiн таким займаеться. І на всi отi запитання вiдказував Олелько терпляче: – Гуску скубу. Як почало сутенiти i король сiв вечеряти зi своiм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою i з писарем. – Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки слiпих i зрячих? – Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим слiпцем зачитав самого короля. – Олельку? Ти мене зарахував до слiпцiв? Як то можливе? – Самi згадайте, як вранцi сидiв я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю. – Ну? – Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим? Всiх, хто запитував мене про це, я велiв записувати серед слiпцiв. А зрячих виявилося зовсiм мало. І я тiшуся, що серед них також наш королевич Левко. Вiн тiльки й гукнув менi: "Боже помагай." КОРОЛІВСЬКИЙ КІНЬ Король Данило мав улюбленого коня Вiтра, який не раз у боях служив йому вiрою i правдою. Коли ж той кiнь постарiв i не мiг уже з вершником, наче вiтер, мчати, вiддав його король на вiдпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зiницю в оцi. А той, хто сповiстить про смертi, коня, потрапить у руки ката. Але смерть на жоднi накази увага не звертае. Надiйшов той чорний день, коли кiнь таки здох. А кожного обiйняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався. Якраз на ту пору нагодився Олелько. – Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха. – Та ти не знаеш, який наказ дав менi король. Мусив я служити його коневi, як свому пановi. А хто сповiстить про смерть коня, того до ката вiдправлять. Нинi той кiнь витяг ноги, а я сиджу i думаю, що маю далi робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку пiти i все як е розповiсти. За мене ж бо нiхто цього не зробить. – Погано ти, Грицю, своiх друзiв знаеш, – сказав Олелько. – Я пiду до короля i скажу йому новину. А ти можеш бiльше голови не сушити. І таки подався Олелько до короля, став перед ним i каже: – Милостивий пане мiй, чи знаете новину? – А то яку? – Ваш коханий кiнь iсти не iсть, пити не п'е, дихати не дихае i рухати не рухаеться. – То вiн, напевно здох! – вигукнув король. – Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собi самi з катом домовитись. Бо я вже в тiм не дуже тямлю. Король розсмiявся i нагородив Олелька за таку дотепну витiвку. ЗАКЛАД Олелько деколи втрачав мiру, коли жартував над королем, а тому й не дивно, що одного разу його Данило вигнав з двору. Минув мiсяць, i король затужив за своiм блазнем. Повертаючись iз ловiв, заiхав до Олелька. Вже здалеку почув галас i спiв. Виявилось, що той мае гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наiдками i напоями стiл. – О-о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаеш з голоду, вiдколи втратив мiй хлiб, та й везу тобi дичини з полювання. – Такi, як я, не пропадуть. Сiдайте до нас та пригощайтеся. – Звiдки ж ти береш грошi на банкети? – А я закладаюсь на грошi. – І виграеш? – Як коли. – Ану закладися зi мною. – Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столi, а я лясну по столi долонею тричi i ви вiдразу зiскочите на землю. – Тiльки тому, що ти будеш ляскав по столi? – розсмiявся король. – Ну, давай. Данило вилiз на стiл i з насмiшкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столi i сказав: – Оце раз! А другий раз я лясну пiд вечiр. Третiй – може завтра, а може, пiслязавтра. Але ви не журiться, пийте, iжте. – І, пiднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля! Данило розсмiявся i зiскочив на долiвку: – Ти виграв. Маеш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моiм воеводою. – Ну, я вже знаю, що вiд нього чекати, – сказав воевода. – Мене вiн так легко не обхитруе. – Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цiй справi лише з паном воеводою i з вами, ясний королю. Вони вийшли на подвiр'я i Олелько сказав: – Можемо закластися, що завтра ополуднi в пана воеводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих. І король, i воевода мало не попадали з реготу. – Добре, ми заклад приймаемо i завтра ополуднi будем тут. Наступного дня король зi всiм своiм почетом прибув до Олельковоi оселi. Сяючий вигляд воеводи свiдчив про його вiру в перемогу. Король теж тiшився, що нарештi вдасться Олелька висмiяти. Увiйшовши до хати, побачили цiлий тлум гостей. Усi, вочевидь, з нетерпiнням чекали, хто виграе. – Ти програв, – з порога вигукнув воевода. – Нема в мене нiякого чиряка. – Ну, що ж, така моя доля, – зiтхнув Олелько. – Але я б хотiв пересвiдчитись. Воевода нерiшуче затупцяв на мiсцi: – Тут купа людей. Це свiдки. Коли маеш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свiдками. Одним словом, воевода скинув штани i виставив свiй задок. Чиряка не було. – Я програв, ось вашi п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радiсний. – Не розумiю, чому ти тiшишся? – дивувався король. – Адже ти програв! – Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усiма туг присутнiми, – на цiлу сотню, що воевода скине перед ними штани! Смiялися всi, крiм воеводи. Т а це й зрозумiло. ЯК ОЛЕЛЬКО ДІЛИВ ЯЙЦЯ Одного разу, коли король Данило обiдав у боярина Недана, той вирiшив поглумитися над Олельком. Вiн поклав перед ним сiм яець i сказав: – Ану, покажи, який ти зух. Якщо роздiлиш цi сiм яець так, аби я, моя жiнка, обое моiх синiв i ти дiстали порiвну, я дам тобi сотню червiнцiв. А коли не зумiеш, вiдробиш в мене на конюшнi сiм днiв. Олелько вдав, що вагаеться, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його пiд'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим. – Ага, боiшся, – смiявся боярин. – Тут тобi клепки забракло! То тобi не вар'ята грати! – Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я подiлю так, що всiм буде порiвну. І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою. Гостi знову загаласували, а боярин аж пiдскочив з утiхи. –І а, попався, жучку! Як же ти подiлив, що всiм не однаково? Ну, не минути тобi моеi конюшнi! – Е, нi, готуйте своi червiнцi, – заперечив Олелько. – Я все порiвну подiлив. – А то ж як? – Одне яйце я дав тобi i в тебе iх стало три. Два дав твоiм синам – І в них стало по три. Одне я взяв собi – разом знову три. А ще три дав твоiй жонi, i вона так само мае три. Чим не порiвно? Гостi голосним смiхом визнали Олелькову дотепнiсть, i боярин мусив таки заплатити заклад. ДОВКОЛА НОСА Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сiли усi за стiл, заставлений наiдками, як Олелько примостився навпроти князя i втелющився в його носа так нахабно, що Анкадовi незручно стало. Врештi блазень спитав його: – Який у тебе довгий нiс! Вперше щось подiбне бачу! Анкад почервонiв од гнiву, а король гримнув: – Ану забирайся звiдси, йолопе! Олелька наче вiтром здуло. Та ненадовго. Вирiшивши загладити свою нечемну поведiнку, вiн за якийсь час повернувся. Так, мовби нiчого й не сталося, примостився знову за столом i зiтхнув: – Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаешся, не допетраю? Анкад скипiв не на жарт i так стиснув у руцi кубок, що пальцi побiлiли. Король схопив зi столу костомахи й пошпурив в Олелька: – Женiть його к бiсовiй мамi! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнiвайся. Що и дурня вiзьмеш? Обiд наблизився до кiпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Пiдкрався вiн до столу, згорнув собi на тарелю трохи м'яса i каже: – Бог менi свiдок! Є в тебе нiс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилюе! Та за тими словами чимдуж чкурнув iз зали. А вслiд йому летiла вепряча нога, яку метнув князь Анкад. ЧАРОДІЙНЕ ЗІЛЛЯ Бажаючих подивитись на новi жарти Олелька нiколи не бракувало. А тому, коли вiн одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усiх бокiв посипалися запитання: – Гей, Олельку! Куди так поспiшаеш? – Та от, кажуть, на луках росте таке зiлля, що тiльки ним кого торкнеш – вiн уже буде за тобою, як цуцик бiгати. – А що воно за зiлля? – Іду подивлюся. – А нам можна подивитися? – А чого ж нi? Ходiмо. Та й рушило за ним десятка два роззяв. Олелько вивiв iх за мiсто й почав сновигати по луках та все так, аби побiльше реп'яхiв, будякiв на дорозi було. – Де ж те зiлля, Олельку? – допитувалися тi. – Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впiзнаю. – Та ми вже за тобою хто й зна скiльки воловодимося! – Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну? – Нi, ми самi ходимо. – Ага! То ж бо й е! Ви того зiлля ще й не бачили, а яку воно силу мае: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж i не вiдчепитесь! Нi, вертаймо краще до мiста, нехай йому грець, тому зiллю. І Олелько рушив до мiста. Цiлий Рийок смiявся з роззяв, коли тi з'явилися в реп'яхах, обталяпанi й з кислими мiнами на обличчях. ВЧЕНІ ГУСИ Коли Олелько був в опалi, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоiсь роботи. Шкода тiльки, що робота йому до рук не бралася. А жiнка свариться – нема що iсти. Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтвi таляпаються чиiсь гуси. І то такi дорiднi, такi тлустi! – Чиi то гуси? – питаеться у пастушка. – Боярина Недана. Олелько знав, що усi бояри подалися з королем у похiд, i сказав: – Передай бояринi, що я мiг би навчити ii гусей по-людськи балакати. Та й почимчикував додому, усмiхаючись. Коли це пiд вечiр пригнав пастушок: – Бояриня згодна. Чи двох мiсяцiв стане на науку? Олелько подумав хвильку i кивнув: – Стане. – Ну то завтра вранцi я прижену гуси. Але Олелько i гадки не мав учити гусей, а любенько рiзав iх по однiй та й iли з жiнкою. – Ой, це нам так не минеться, – зiтхала жiнка, але Олелько тiльки смiявся. Минуло два мiсяцi, i прийшов пастушок за гусями: – А що, навчилися гуси по-людському балакати? – А як же! Так шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобi, халепа буде, коли боярин повернеться. – А що таке? Бо боярин якраз нинi вернувся. – Спитай бояринi, що маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приiде, то розкажуть, як бояриня з джурою любляться. Та й не тiльки про це, бо вони, виявляеться, багато чого знають i про челядь: хто, з ким, коли… Пастушок чимдуж помчав до бояринi i все iй переповiв. А та, як вислухала, то не захотiла чути про вчених гусей: – Перекажи Олельковi, нехай iх до чорта порiже i забуде, що колись брався вчити. Клятi гуси! Ти iх годуй, плекай, а вони тобi он яку капость замислили! ОЛЕЛЬКО ЛАСУЄ ГУСКОЮ Зiбралося якось за королiвським столом рiзне високе папство. Один галицький боярин вирiшив з Олелька покпити i, показуючи на випеченого до золотоi барви гусака, сказав: – Ану, Олельку, зачни iсти оцю гуску. Але умова! Запхаеш в неi ножа – я тобi в те саме мiсце запхаю. Вiдiрвеш iй ногу – я тобi вiдiрву. Вiдiрвеш крило – я руку вiдiрву. Шию скрутиш – тобi скручу. Шкiру здереш – тобi здеру… Куди ii вкусиш – туди i я тебе вкушу. Що зробиш з гускою, те i я з тобою зроблю. Весь стiл з цiкавiстю почав чекати, як же викрутиться Олелько. Вмовкли розмови, стихло плямкання, було чути, як мухи дзижчать. А Олелько пiдступив спокiйно до гуски, вистромив вказiвного пальця, всiм його з усмiшкою показав i, запхавши гусцi в гузно, смачно облизав. Регiт струсонув стiнами, а Олелько пальця то запхне, то оближе. Тим часом боярин скипiв не на жарт i не знав, що мае робити. Присутнi пiд'юджували Олелька, аби наставив бояриновi задок. І Олелько вже почав пояс скидати, коли король втрутився: – Не будемо, панове, псувати собi вечерю такою кумедiею. Думаю, досить буде, як боярин заплатить Олсльковi сотню червiнцiв. Хiба би не хотiв… – Нi-нi, – схопився за королiвськi слова боярин i кинув Олельковi капшук з грошима. СОН Один боярин за столом вирiшив покпити з Олелька та й каже: – Снився менi сон, мовби ми з Олельком лiтали попiд хмарами. Лiтали, лiтали, аж поки не попадали на землю. Тiльки я впав у мед, а Олелько – в гноiвку. – Боже мiй! – пiдхопив його мову Олелько, не давши нiкому приснути смiхом. – Я бачив такий самий сон. Але ж ви не договорили, що було далi. Коли ми вибралися – ви з меду, а я – з гноiвки, – то почали одне одного облизувати. І менi бiгме смакувало бiльше! Отут вже пролунав такий гучний регiт, аж тарiлки застрибали, а келихи задзвенiли. КОЖНОМУ СВОЄ За Кракiвською брамою знаходилася стрiльниця, де скромнi львiвськi мiщани, купцi й цеховi ремiсники перетворювалися на хоробрих лицарiв та оборонцiв мiста. Кожен мiщанин чи гiсть мiста мав у визначений час пiд загрозою кари прибути на тренування в стрiльбi з лука, кидання списа, а в пiзнiшi часи, в стрiльбi з рушницi, гакiвницi та, навiть, гармати. І все це, щоб бути готовим стати в оборону мiста. Одного разу зiбралися на стрiльницi простi ремiсники. Дехто прийшов сюди, як був, у хвартуху, а хто, йдучи з ринку, принiс iз собою те, чим торгував. От, коли черга дiйшла до олiярника, вiн скинув з плеча великий глек з оливою i взяв лука. Пустив три стрiли i всi повз щит. Кiлька боярських синiв почали голосно з нього кпити, i олiярник мало не плакав пiд образи. Коли це звiдкiлясь узявся Олелько. – Чого ви насмiхаетесь з чоловiка? – звернувся вiн до бояренкiв. – Кожен майстер у своiй справi. Вiн не здатен на те, що ви, а ви не здатнi на те, що вiн. – А що ж воно таке може бути, що вiн робить? Олiю товче? То це великоi голови не треба, – вiдказали тi. – Гаразд, зараз вiн покаже, на що здатен. – Ану-ну, – далi кпили бояренки, – хай вiн утре нам носа! Олiярник розгублено зиркав на Олелька, бо не мав анi найменшого здогаду, куди той веде. Тим часом Олелько зняв з шиi ланцюжок iз хрестиком i показав його усiм: – Ось як цей чоловiк утре вам носа! Ануте, добродiю, – нахилився вiн до олiярника i шепнув щось на вухо, а той радiсно закивав головою. Юрба цiкавих оточила iх з усiх сторiн. – Чи згоднi ви покласти по п'ять золотих на те, що цей олiярник зробить зараз таке, чого ви нiколи не утнете? – спитав блазень бояренкiв. – Згода. А коли ви програете, то рiвно ж стiльки заплатите нам! – сказали тi й поклали у шапку по п'ять золотих, а Олелько кинув до шапки свого гаманця. Олiярник помiтно ожив. Вiн поставив посерединi глек, зачерпнув оливи, i в цю хвилю пiд черпаком з'явилася рука Олелька з ланцюжком у пальцях. Олiярник перехилив черпак, i тонюсiнький, наче нитка, струмiнь оливи почав литися крiзь одну з маленьких ланок ланцюжка назад у глек. Всi затамували подих. Струмiнь витiк до краплi. Олелько показав ланцюжок, i всi переконалися, що жодна крапля на нього не впала. – Ну, чи хоче хтось позмагатися з олiярником? Присоромленi бояренки похитали головами. Олелько свого гаманця сховав, а вигранi грошi вiддав олiярниковi: – Берiть, батьку, ви iх чесно заробили. ЦІНА БОРОДИ Олелько, хоч i був блазнем, але i в походи з королем ходив. Пiсля одного такого походу дiстав арабського огера при повному обладунку – молодого i гарячого, як вогонь. Але жеребець видався надто вже баским для спокiйного i розважливого Олелька. i вiн вирiшив його спекатися. Тим часом на огера вже оком накинув боярин Струмило, що славився своею скупiстю i тiльки й думав, як би то видурити жеребця надурняк. Перестрiв боярин Олелька i каже: – Слухай, Олсльку, а давай мiнятися! Ти менi огера, а я тобi… я тобi… – … свою бороду! – ляпнув Олелько. А треба сказати, що боярин дуже пишався своею бородою – була вона кудлата й чорна, як у смолi виваляна, та ще й кучерява i густа – прегуста. Боярин часто ii гладив, мружачись вiд задоволення, i скидався на кота. – Ну, Олельку, ти попався! – втiшився боярин, i вони вдарили по руках. – Давай сюди свого огера. Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спiмнувся за вже свою бороду, боярин сказав: – Е-е, мiй любий, такоi умови не було. Забереш ii тодi, як я ii зголю. І, весело смiючись, подався своею дорогою. Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пiзно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмiшкою вислуховував усi кпини i жарти, що сипалися з вуст iнших бояр i челядi. Десь так за тиждень по тiй вимiнi, влаштував король Данило бенкет i скликав бояр та лицарiв зацних. Був там, ясна рiч, i наш Олелько, тiльки й чекаючи нагоди поквитатися. Боярин Струмило за своiм звичаем зручно розсiвся ii гладив свою кудлату бороду, посмiюючись у вуса. Раптом до нього пiдскочив Олелько, вхопив його за руку i гукнув: – Не смiйте гладити мою бороду! Боярин отетерiв i розгубився. – А так – так, – озвався король, – борода належить Олельковi. Гладити ii не маете права. – Та добре, – буркнув боярин i забрав руку. Не бiда, вирiшив для себе, зате тепер з бiльшим задоволенням буду ii гладити вдома. Але й Олелько не збирався так просто вiдступати: – Найяснiший королю, ця борода моя, але ж я не можу день i нiч и пильнувати, – аби боярин ii не рухав. Чи не мiг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко i зачинити на замок? От тодi б я уже був певний за ii спокiй. Усiм, хто був присутнiй за столом, така думка неабияк припала до смаку i давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева i як його носити. А король тiльки пiдморгнув челядi, то ще й печенi не подали, а вже скринька для боярськоi бороди була готова. Розгублений боярин дав собi тую скриньку на шию повiсити i бороду зачинити. А зачинили ii на колодочку i ключика Олельковi дали. Ото була потiха! Особливо тодi, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедiв та ще й цiлу тарiляку пряжених жайворiв. Увесь стiл не тямився зо смiху, аби побачити, як боярин буде iсти з тою своею скринькою. Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив i хоч дуже хотiлося iсти, вiн не iв, а лише насуплено дивився, як зникають усi тi смаколики. А найгiрше, що й пити не мiг, а так хотiлося спробувати пишноi македонськоi мальвазii. Вдома ще пiвбiди – там собi дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засмiють! Це ж бо й бояриню свою не поцiлуеш! Ой, горе! А за столом – потiха, якоi давно вже не було. – Чи вам, мiй друже, не смакуе? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навiть жувати не треба. Король говорить, а всi мало не лускають вiд реготу. Врештi боярин не витерпiв i покликав Олелька. – Слухай, я хочу викупити свою бороду назад. Вiн це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стiл: – Чуете! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте менi, панове, яку цiну правити! Ну, тут посипалися ради, як з мiшка раки. Годi те все перелiчити, що дотепнi гостi вигукували. Врештi Олелько сказав: – Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояриновi аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такi грошi скiльки б вiн жеребцiв мiг купити!… – Вiсiмсот! – випалив боярин. – Ну, знайте мое добре серце, – погодився Олелько, – по руках! І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королiвський блазень заробив купу грошей. ПОЦІЛУНОК ЗА ПЛАЩ Кажуть, що нема нiде таких хитромудрих жiнок, як у Львовi. Але Олелько мав то в носi. Король подарував Олельковi дуже гарного плаща i той, пишаючись ним полюбляв гуляти мiстом. Проходячи повз дiм тисяцького, Олелько побачив у вiкнi його молоду жiнку. – Який у тебе розкiшний плащ! – прицмокнула жiнка. – Еге, менi його подарував сам король. Але якщо ти дозволиш себе поцiлувати, я вiддам тобi цього плаща. – Жартуеш! – не повiрила та. – Чого менi жартувати? Дай цьомка i забирай. Молодичка зиркнула направо, зиркнула налiво, вихилилася з вiкна i чмок блазня у губи. Потiм зiрвала йому з плечей плаща i зникла. Але Олелько не збирався так просто позбуватися плаща. Вiн покликав ii i попросив пити. Молодиця подала йому воду в глиняному горнятковi. Блазень напився i розбив горня об землю. Пiсля цього сiв на призьбi i став чекати господаря. Коли тисяцький повернувся додому, то дуже здивувався, уздрiвши пiд хатою Олелька. – Чому ти сидиш тут? Маеш до мене якесь дiло? – Та нi. Я проходив повз твiй дiм i попросив напитися. Твоя жiнка подала менi воду, але я впустив горня i розбив. Тодi вона взяла у мене плаща, якого менi подарував король. – Навiщо? – В заставу. – Що за дурниця! Дiдько з ним, тим горнятком. Гей, Насте! Ану верни плаща Олельковi! За якесь дурне горнятко ти взяла плаща? Та ще в кого – в королiвського блазня! Хочеш аби з нас увесь двiр смiявся? Так ото Олелько н повернув собi плаща назад. ОСТАННЯ ВИТІВКА БЛАЗНЯ Пiсля смерти короля Данила сiв на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зiстарився i для нього настали тяжкi часи. Жив вiн з жiнкою бiдно, а пiти знову до королiвського двору блазнювати в поважному вiцi вже не випадало. Одного ранку сидiли вони з жiнкою бiля печi та й журилися, а в хатi – нi рiсочки, нi пляшечки. – А тодi ж на нашiм весiллi сам король гуляв! – зiтхала його жiнка. – І лилось вино рiкою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько. – Ледве ще перед смертю колись так добре наiмося. Згадка про смерть вiйнула метеликом в Олельковiй головi i закружляла вихором. – Є! – ляснув себе долонею по чолi. – Що е? – здивувалася жiнка. – Є спосiб, як дiстати грошi! Пiду до короля i скажу, що ти померла, а грошей на похорон катма. Хай менi дасть сотню талярiв. Що ти на це? – Ну коли iншоi ради нема, то нехай i така буде. Тiльки ж ти плач i побивайся, а то не повiрять тобi. – От лихо! Чого-чого, а плакати я не вмiю. Усе життя тiльки те й робив, що когось смiшив. – Зараз навчишся, – сказала жiнка i несподiвано сипонула попелом чоловiковi в очi. Олелько зойкнув та кинувся до води. Коли врештi промив очi. вони були червонi, як буряки i сльозилися. – Ну, тепер менi й самiй плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жiнка, i старий блазень поплентався до королiвського замку. Всю дорогу тер сльози i шморгав носом. Коли вiн врештi з'явився перед королем, який саме оглядав жеребцiв на конюшнi, вигляд у нього був просто жалюгiдний. – О, хто до нас прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе? – Ой, ясний королю! Таке горе! Таке горе! Жiнка моя, царство iй небесне, померла, а я не маю за що ii поховати i поминки справити. – Що ти кажеш? – похитав головою король. – Горе в тебе i справдi велике. Самим спiвчуттям я тобi не поможу, зате грошей дам. Сто талярiв тобi вистачить? – Ой вистачить, пануньцю, вистачить. Узяв Олелько грошi, прийшов до хати, а жiнка й каже: – Слухай, старий. Коли тобi вдалося, то мусить i менi вдатися. Пiду я до королеви Констанцii та скажу, що ти помер, мусить i вона зласкавитися. Олельковi це припало до вподоби, i вiн погодився. Жiнка прийшла до королiвського двору, рвучи на собi волосся i ридаючи так, аж усi пси на обiйстi скавулiли. Констанцiя пiдрiзала в салу троянди. Вона не знала Олельковоi жiнки, але служницi iй пояснили хто це така. Вона спiвчутливо вислухала iсторiю Олельковоi смертi й сама просльозилася. – Чи вистачить вам сотнi талярiв? – несмiливо спитала королева. – Вистачить, ясна панi, хай Бог вас тримае в своiй опiцi! Повернулася блазнева жiнка з грошима додому, i заходились вони готувати обiд, бо ще до ii приходу Олелько накупив i м'яса, i ярини, i доброго пива та вина. Настала обiдня пора i в королiвському замку. Щойно зiбралася за столом уся родина, король важко зiтхнув i сказав: – Бiдний Олелько! Таку мае страту – померла йому жiнка. – Що ви кажете! – сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно ii бачила! Прийшла до мене, бо якраз помер Олелько. – Це неможливе! – заперечив король. – Олелько не вмер, це його жiнка померла! – Ви щось наплутали. Жiнка його жива, а от Олелько якраз i помер! – стояла на свому королева. – Та я його вранцi бачив! Мав спухлi червонi очi i шморгав носом! Те саме робила i його жiнка. Врештi король послав когось iз своеi челядi переконатися, яка в тiм правда. – Ясний королю, – виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить на порозi i гiрко плаче, а його жiнка лежить на столi. – Ну, певно, то твiй челядник, от вiн i свiдчить на твою користь, – сказала королева i послала натомiсть свою служницю. Та небавом повернулася i каже: – Моя панi! Я бачила згорьовану Олелькову жiнку коло його тiла на столi. Бiдний Олелько вмер вранцi. І ото вже було занадто. Король i королева перервали обiд i обое подалися до Олельковоi хати. Коли увiйшли всередину, то побачили на столi обох: Олелька i його жiнку. Обое виглядали на таких мертвих, що мертвiш i не бувае. – Дам п'ятсот талярiв тому, хто менi скаже правду! – вигукнув король Лев. І тоi ж митi Олелько зiрвався, мов ошпарений: – Слава найяснiшому королевi! Вашi слова i мертвого на ноги поставлять. Дайте тi грошi менi, бо лише я один знаю всю правду, а нiхто iнший тих грошей не потребуе так сильно, як я i моя жiнка! – Бiгме правду каже, – пiдтвердила його жiнка i теж встала зi столу. Король якусь хвилю дивився на них грiзними очима i вже здавалося, що ось-ось гримне грiм, але коли першою розсмiялася королева, то й вiн не стримався. Заплатив Олельковi п'ятсот талярiв i призначив до кiнця вiку для нього утримання. КОРОЛЬ ЛЕВ МЕЧ І ПІХВИ З галасом i гуркотом увiрвався до короля боярин Корнило. За руку вiн тримав якогось переляканого юнака i репетував не своiм голосом. – Що сталося? – здивувався король. – Чи ти не знаеш, як себе слiд поводити в королiвських палатах? Боярин штурхонув юнака на пiдлогу так, що той упав на колiна. – Нехай вiн признаеться, що зганьбив ii i я вб'ю його! Нехай тут перед всiма признаеться! – Зачекай. Кого вiн зганьбив? – Мою доньку! – Маеш на те докази? – Якi ще докази? Нинi вранцi я спiймав iх на гарячому! Нiжилися в постелi! – Ну, тодi я не розумiю твого гнiву. Чому б тобi iх не вженити? А я й сватом буду. – Нiзащо! Нiколи! Тiльки меч нас розсудить! – пiнився боярин. – Вiн учинив наругу! – Меч? – перепитав король. – Добре. Ось тобi меч. Вiн подав бояриновi меча, а сам узяв у руки пiхви. – Вклади менi свого меча у пiхви. Та тiльки хотiв боярин це вчинити, як король – раз – i повернув пiхви другим боком. – Королю! – вигукнув боярин. – Як же я вкладу меча? Ти не даеш менi! – Ось так би й донька твоя могла зробити. Якби не хотiла, тодi б i не дала. А як дала, то не кричи про наругу. Можеш тепер хiба обох iх убити, бо юнак цей завинив не бiльше за неi. По тих словах король пiдвiв хлопця з колiн i сказав, аби той пiшов до своiх батькiв i сповiстив iм про весiлля та що король сам за вгощення подбае. Юнак чкурнув щодуху, ледве гамуючи радiсть, а боярин посопiв-посопiв, та врештi визнав, що король справедливо усе розсудив, i поплентався додому, щоб доньку i дружину потiшити. ПІДКОВА І ДУКАТ Король Лев славився своею силою, адже вiн на полi бою одним ударом розрубував рицаря в латах навпiл. Одного разу пiдi Львовом кiнь його загубив пiдкову i король змушений був спинитися коло кузнi. Коваль був парубком молодим i, не впiзнавши короля, не вiддав йому належних почестей. – Чи маеш ти готовi пiдкови? – спитав король. – Маю, чому б i не мати? – Але будь-яка пiдкова менi не годиться, бо й кiнь у мене не будь-який. Коваль змiряв оком коня, вибрав пiдкову i сказав: – Оця мусить бути якраз. Король узяв пiдкову, покрутив у руках, далi вхопив ii за обидва кiнцi i – рраз! – розламав навпiл. – Що це за пiдкова?! – здивувався король. – Зовсiм слабенька. Якраз для вiслюка. Пошукай iншу. Коваль, незадоволено хитаючи головою, подав королю другу пiдкову, але й та трiсла, мов бублик. Тодi принiс третю. І третю король зламав. – Слабi в тебе пiдкови. Але мушу вже iхати. Коли нема лiпшоi, то пiдкуй такою, яка вже е. Ковальчуки хутенько пiдкували королiвського коня i Лев дав ковалевi золотого дуката. – Оце тобi за роботу. Хотiв уже було вiд'iхати, коли здивувала його поведiнка ковалева. Замiсть сховати дуката в кишеню, коваль покрутив його на всi боки, а тодi лише хрусь! – i зламав наче гудзика. – Що це за грошi? – похитав головою. – Не маете iнших? Король вийняв другого дуката, але й того чекала така сама доля. – Зовсiм нiкудишнi грошi карбуе наш король, – сказав коваль, ламаючи й третього дуката. – Але що робити… Як нема лiпших, вiзьму, якi е. Тут уже король розсмiявся i, вдаривши коваля по ременi, сказав: – Ну, спритний з тебе парубок! Скiльки живу, нiхто зi мною ще такого жарту не встругнув. Ану лишень придивися уважнiше до цього дуката. Коваль зиркнув на грошi, а тодi на короля, що став до нього боком i враз почервонiв, як буряк. – Перепрошую вас, найяснiший королю, не хотiв-ем з вас закпити… – Ну-ну, так дуже не побивайся. Якi дукати – такi пiдкопи. Ми квити. Але не забудь, ковалю, коли знову татари нападуть, оголоситися до мене на службу. Таких як ти лицарiв я потребую у важку хвилину коло себе. ЯК ВІЩУН ХОТІВ КОРОЛЯ ОБДУРИТИ Король Данило вирушив у похiд проти ятвягiв. І от, коли вже вiйсько було в дорозi, перестрiв його один славний вiщун, про якого говорено було, що нiколи вiн ще не змилився. Вiщуна ж того ятвяги пiдкупили, аби завернув королiвське вiйсько. – Спинися, королю! – вигукнув той вiщун. – Спинися i не важся цього лiта йти в похiд, бо зорi менi сказали, що чекае тебе поразка i люта смерть. Мусиш перечекати, аж поки небеснi свiтила не стануть для тебе прихильними. Король в нерiшучости зупинився, а що бояри його й воеводи вiрили цьому вiщуновi, то почали всi вiдмовляти його вiд походу. І тiльки королевич Левко твердо стояв на тому, що вiщун цей шахрай i що хутше всього його ляхи пiдiслали. – Добре, а як же ти менi доведеш, що вiн шахрай? – спитав король. – Зараз побачите, – вiдказав Лев i пiдступив до вiщуна: – Якщо ти легко можеш передбачити прийдешне, то певно також знаеш i день своеi смерти. – Так, знаю. – Ну, i коли ж ти помреш? – Помру я за двадцять п'ять лiт i чотири мiсяцi. Так менi вповiли зорi. В тую ж хвилю Левко добув меча i одним махом стяв голову вiщуну. Голова впала до королiвських нiг. – Збрехав, стерво, – сказав королевич i переможним поглядом окинув присутнiх. – Рушаем! – гукнув король до вiйська, i похiд 1253 року принiс йому перемогу. ПУГАР ВИНА Пiсля одного з вiйськових походiв король Лев звелiв стратити боярина, котрий не пiдосмiв на пiдмогу зi своiм загоном пiд час бою, а зостався вичiкувати в засiдцi. Перед стратою боярин попросив вина. Йому подали пугар, але напитись нiяк не мiг, бо дуже тремтiли руки. – Заспокiйся, – сказав король. – Тебе не стратять, доки ти не вип'еш до дна цей пугар. Почувши це, боярин вдарив пугарем об камiнь, пугар розколовся i вино розлилось. Король дав знак катовi. – Пане мiй! – скрикнув боярин. – Хiба ти зламаеш свое слово? – Яке слово? – Ти сказав, що мене не стратять, доки я не вип'ю до дна цей пугар. Хiба я його випив, що ти посилаеш мене до ката? – Тьху! – розсмiявся король. – Щоб мене качка брикнула, коли вiн нас не пiймав на словi! Всi, хто був свiдками нього, лише руками розвели. Слово королiвське не можна ламати. – Ну, Господь з тобою, – кивнув король. – Тобi це вдалося. Вертайся до свого маетку. Не дав тобi Бог хоробростi, то хоч хитрiстю надiлив. КОСТУР Одного разу вертався король Лев з полювання i зустрiвся йому дорогою пустельник, зодягнений у довгу полотняну сутану. Ішов вiн босонiж, пiдпираючись костуром. Побачивши мисливцiв на конях, пустельник спитав: – Чи не скажете менi, добрi люди, як пройти до королiвського замку? Король зацiкавився i спитав: – Кого ви хочете побачити там? – Хочу побачити короля i попросити в нього тисячу золотих. – Тисяча золотих – великi грошi. – Вони потрiбнi для того, щоби побудувати в горах монастир. – А що, коли король вiдмовить? – Ну тодi нехай дасть п'ятсот. – А коли й п'ятсот не дасть? – Тодi бодай сотню. – А коли й сотнi не дасть? – Ну тодi вже хай буде – погоджуюся на десять. – А що коли вiн i десять не дасть. – Клянусь Господом i Пресвятою Трiйцею, тодi я вiдлупцюю його цим костуром! Король усмiхнувся i, показавши дорогу, помчав зi своiм почетом до замку. А там наказав, щоб коли прийде до нього пустельник, то нехай пустять лише пiсля того, як залишить бiля входу свого костура. Над вечiр пустельник приплуганився до королiвського замку. В дверях його перепинили i змусили лишити костура, бо це, мовляв, неповага до короля. Коли пустельник став перед королем, то вiдразу впiзнав того мисливця, з яким розмовляв дорогою. Але навiть оком не зморгнув i привiтався, мовби вперше бачив. Король теж не подав жодного знаку i спитав: – Що вас привело до замку? – Мiй володарю, я пустельник з Синевидного. Ми там, на горi, почали монастир будувати, але нас мало i грошей у нас нема. Прийшов я просити в тебе тисячу золотих. Подайте на добру справу. – Бог подасть, – каже король. Пустельник на мить знiтився. – Добре. Тодi дайте хоч половину. – Бог дасть. – То може дасте сотню? – Бог дасть. – І десять золотих не дасте? – Бог дасть, – незворушно вiдказував король. Пустельник витер пiт з чола, переступив з ноги на ногу i сказав пригнiчено: – Ну тодi нехай Господь пошле вам довгi роки життя, а я пiшов. Пустельник ступив кiлька крокiв i додав через плече: – Пощастило вам, що мiй костур лишився за дверима. Цi слова викликали в короля гомеричний регiт. Вiн пiдбiг до пустельника, взяв його за плечi i сказав: – Вибачте мене за мiй жарт. Я, звичайно, дам вам тисячу золотих на монастир. НІКОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ У короля Лева був розкiшний сад з дивовижними деревами i кущами. За ними доглядав садiвник, котрий жив iз родиною в затишному куточку. Король у вiльнi хвилини любив гуляти садом i знав його, як своi п'ять пальцiв. Кожна квiточка була йому знайома, кожна нова пташка, що з'являлася в саду, не залишалася непомiченою. Та особливо любив король трояндовий кущ, якого йому подарували купцi iз Персii. Коли державнi справи не давали королю гуляти в саду, садiвник сам приходив до нього i сповiщав усi садовi новини. – А як там мiй трояндовий кущ? – не забував поцiкавитися король. – Цвiте i пахощi розливае. А одного разу садiвник сповiстив, що на улюбленому королiвському кущi соловей звiв гнiздо. – Що з ним робити – зруйнувати чи лишити? – спитав садiвник. – Залиш. Але побачиш, йому це так не минеться за те, що посмiв на моему кущi вити гнiздо. Минув якийсь час. Садiвник, порядкуючи в саду, наблизився до трояндового куща І побачив, як гадюка пожирае пташенят. Садiвник не мав нiчого в руках, щоб змiю вiдiгнати, а поки роззирнувся та знайшов якусь палицю, гадюка зникла. Зосталося тiльки порожне гнiздо з кiлькома пiр'iнами. Садiвник негайно побiг до короля. – Ясний королю! Гадюка пожерла пташенят, що вивелися в гнiздi на вашому трояндовому кущi. – От бачиш, – усмiхнувся король, – чи не казав я, що солов'ю отак просто не минеться за те, що вгнiздився на моему трояндовому кущi? – Казали, ваша величнiсть, казали. – А що з гадюкою? – Поки я палку шукав, злодюга втекла. – Нiчого. Знай, що i iй це отак просто не минеться те, що пожерла солов'ят. Іншого дня садiвник взявся косити траву мiж деревами i несподiвано попав на змiю, розтявши ii на двi половини. – Поганий знак, – подумалось йому. Аж тут сам король прогулюеться. – Що так замислився? – спитав у садiвника. – Та от саме коса натрапила на ту змiю, котра пташенят пожерла. – Ага, казав я тобi, що не минеться iй, – усмiхнувся король. – Тiльки пам'ятай, що i тобi так просто не минеться ii смерть. Садiвник ще сильнiше похнюпився. Якось над вечiр зачув вiн з глибини саду плюскiт i жiночий смiх. Там знаходився невеликий ставок, у якому розводили рибу. Садiвник i його доглядав, а тому дуже здивувався, коли почув галас. Коли вiн тихенько пiдкрався, то здивуванню його не було меж. У ставку плюскалася королiвна зi своiми служницями, i всi голi-голiосiнькi. Садiвник аж рота роззявив i так захопився, що й не помiтив, як чиясь тверда рука впала йому на рамено. Озирнувся – i його охопив жах. Перед ним стояв сам король. – Ага! То ти ось як у саду порядкуеш? Не маеш лiпшого заняття, як за голими дiвчатами пiдглядати? Геть менi з очей! Переляканий садiвник чкурнув чимдуж до хати. Та не довго довелося йому труситися, бо прийшла за ним сторожа i забрала до в в’язницi. А вранцi наступного дня чекала на садiвника шибениця. Садiвника вивели на замкове подвiр'я, i вiн побачив усю королiвську знать, що розсiлася на лавах. Тим часом кат приставляв до шибеницi драбину, ту саму, по якiй лазив i садiвник, обрiзаючи галузки. Садiвник витер сльози i звернувся до короля: – Ваша величнiсть, я вiрою i правдою слугував вам, прошу тепер перед смертю сказати кiлька слiв. А тодi вже вiшайте. Король кивнув головою. – Пане мiй, чи пам’ятаете, як на вашому трояндовому кущi звив соловей гнiздо, i ви сказали: „Це йому так не минеться”? – Аяккже, пам'ятаю, – погодився король. – Пане мiй, чи пам’ятаете, як за якийсь час гадюка пожерла солов'iних пташенят i ви казали: „І iй не так не минеться”? – І не було, – погодився король. – І пане мiй, чи пам’ятаете, як, скошуючи траву, я розтяв ту гадюку навпiл, i ви сказали: „І тобi це так не минеться”? – Було, було, – кивав король. – Як не минулося солов'ю, так не минулося змii. Як не минулося змii, так не минулося й менi. Але знай, королю, що й моя смерть так просто тобi не минеться! Король жахнувся вiд них слiв i якусь хвилю сидiв непорушно. Потiм пiдвiвся i сказав: – Вiдпустiть його, нехай далi порядкуе садом. НАМИСТО ДАМАСЬКОГО КУПЦЯ Звiдкiля тiльки до Львова купцi не прибували! А я розповiм про купця, який прибув iз Дамаску i мав iм'я Абдурахман. І привiз вiн до нашого мiста ладан, миро, кайенський перець, цинамон, гвоздику, а ще вироби з дорогоцiнних металiв. Усе досить хутко спродав, та зосталося йому дуже дороге намисто з золота i коштовного камiння. Його вiн не зумiв продати, а щоби не везти назад у Багдад i знову до Львова, вирiшив зоставити на зберiгання в одного з мiсцевих крамарiв до наступного свого приiзду. Залишив коштовнiсть, а сам поiхав з вiрменським караваном додому. Минув рiк. І ось наш купець у Львовi. – Хай Господь множить твоi лiта! – привiтався вiн з крамарем. – Я прийшов за моiм намистом. – А то нiби за яким? – витрiщив той очi. – За тим, яке тобi зоставив минулого року. – Щось такого! Вперше чую! Юльцю! – гукнув свою жiнку. – Чи нам лишав хтось тамтешнього року намисто? – Намисто? Я би-м запам'ятала. Яке намисто? – От i я кажу: яке? Бiдолашний Абдурахман пробував i так i сяк пригадати обставини, але все намарне. Крамар його виштовхав зi своеi крамницi. Кому вiн тiльки не жалiвся, кому лише поклонiв не бив – нiхто не може допомогти, бо ж не було жодного свiдка. І зосталася в сирiйця лише одна надiя на короля Лева. Як уже вiн не зарадить, то хто? Абдурахман подався до замку, сiв на сходах i сидiв доти, доки король не прийняв його. Коли сирiець оповiв йому свою пригоду, король замислився. Яким чином можна помогти тому чоловiковi, коли нема жодного доказу, розписки, чи свiдка? І де певнiсть, що сирiець не дурить? Єдине, що мiг застосувати король. це хитрiсть. – Завтра зранку йди до крамницi свого боржника, сядь на порозi й сиди, що б там не дiялося. Сиди i чекай, доки не з'явлюся я. А потiм дай менi знати. чим те все скiнчиться. Абдурахман учинив, як порадив король. Крамаревi, ясна рiч. не сподобалося, що той всiвся на його порозi i став його проганяти. Але щойно вiджене, як сирiець уперто зновц вертаеться. Чяде й мовчить. І так тривало, доки не з'явився король. І то не сам, а зi всiм своiм королiвським почтом, верхи, в оточеннi тлуму людей. Король iхав верхи на баскому арабському скакунi, i зi всiх будинкiв вибiгали львiв'яни й радо вiтали його. Кiнь ступав повагом, легко переставляючи ноги i не зупиняючись нiде нi на хвилю. Тiльки порiвнявшись iз крамницею купця, король натягнув повiддя, i кiнь спинився. – Абдурахмане! – вигукнув радiсно король Лев. – Чи се ти? Як давно ти вi Львовi? – Та вже тиждень, мiй королю, нехай Господь буде завше до тебе милосердний! – Цiлий тиждень? І не знайшов-есь одного вiльного дня, аби нас провiдати? На перший раз дарую тобi. Але завтра приходь i подiлися зi мною своiми клопотами. Король смикнув за повiддя i весь почет рушив далi. Сотнi очей спостерiгали цю сцену, сотнi вух чули, як король назвав дамаскця на iм'я. А серед тих очей i вух були очi й вуха господаря крамницi i його жiнки. Вони були нажаханi так, що руки у них тряслися. Щойно король i весь тлум вiддалився, крамар пiдбiг до сирiйця i сказав: – Слухай, коли ж то було, що ти менi намисто зоставив? Яке воно? В що загорнуте? Може, я пригадаю. Абдурахман спокiйно описав, як виглядало його намисто, i крамарева жiнка сплеснула руками: – Так i е! Воно! А за мить пропажа знайшлася в жiночнiй скринi з лахами. – Ти бач! – хитав головою крамар. – Зовсiм забув! Якби ти не пригадав, я б нiзащо не знайшов його. – Це я знайшла. – втрутилася жiнка. – Еге, це Юльця. Давай, Абдурахмане, обмиемо нашу, хе-хе, знахiдку, га? Завтра тебе сам король буде приймати! Чому ти менi не сказав, що ви так добре знайомi? Але Абдурахман не мав бажання слухати цi теревенi, а, забравши намисто, подався до королiвського замку. І якраз вчасно, бо королiвський почет саме повертався назад. Побачивши короля, сирiець упав на колiна i показав намисто. Вiн висипав на свого доброчинця таку рясну зливу подяк i благословень, що король мусив його спинити. Тепер вiн переконався, що купець говорив правду. За королiвським наказом крамаря разом з жiнкою прибито було до дверей крамницi. Як пересторогу для всiх, хто наважиться шахрувати. І справдi так було. За короля Лева казали, що можна покласти посеред вулицi гаман з грошима i, повернувшись наступного дня, застати його неторканим. Еге, – минулося… ЗАСНУЛІ ЛИЦАРІ КОРОЛЯ ЛЕВА В Кривчицях жив колись коваль Процик. Пiсля батька успадкував невелику кузню, й хоча й валив молотом об кувадло вiд свiту до пiзньоi ночi, та вiчно родина його бiдувала. Кузня стояла при Глинянському трактi, де щодня торохтiли купецькi вози з товарами. Бiля кузнi вони спинялися, коли треба було коня пiдкувати, чи натягти залiзну шину на колесо. Одноi зими родина коваля дуже вже бiдувала. Снiговi завii вкрили шляхи i такий мороз вдарив, що купцi стримались вiд подорожей. Не було вже анi возiв до направи, анi коней до пiдкування. Цiлими днями лежав на кувадлi непорушний молот. А для голодних дiтей забракло хлiба. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=154599) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.