Салдатцький патрет
Григорий Федорович Квитка-Основьяненко


Оповiданням «Салдацький патрет» Квiтка висмiював консервативних критикiв, якi, не знаючи культурних потреб украiнського народу, не розумiючи украiнськоi лiтератури, бралися про них говорити, принижували украiнське письменство. Однак значення твору не вичерпуеться лише тим, що письменник давав вiдсiч недругам украiнськоi лiтератури – оповiдання «Салдацький патрет» – своерiдний лiтературний манiфест, у якому Квiтка-Основ'яненко порушив важливi проблеми народностi мистецтва.





Григорiй Федорович Квiтка-Основ'яненко



Салдацький патрет



Латинська побрехенька [[1] (#_ftnref1)Латинська побрехенька.– йдеться про новелу-анекдот про художника Апеллеса (II пол. IV ст. до н. е.) та про невiгласа-шевця, який вирiшив покритикувати твiр знаменитого живописця. Апеллес вiдповiв йому: Nе sutor ultra (supra) crepidam («Не вище сандалiй, шевчику!»). Оскiльки Квiтка знав цю новелу ще з шкiльних текстiв, вiн, звертаючись до читача у «Суплiцi до пана iздателя», писав: «Ти, може, приятелю, не позабував того, що змалу у школi вчив, так i згадаеш якусь латинську побрехеньку, що я тобi по-своему розкажу» (Квiтка-Основ'яненко Г. Ф. Зiбр. творiв. У 7-ми т., т. 7, с. 113).], по-нашому розказана

Був собi колись-то якийсь-то маляр… ось на умi мотаеться, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно мальовав! Чи ви, братики, що читаете або слухаете сюю книжку, думаете, що вiн так мальовав собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й е; тiльки посвистиш, та й годi! А ще, було, як намалюе що-небудь та пiдпише – бо й письменний був собi – що се не кавун, а слива, так-таки точнiсiнька слива. Раз… (о! смiху було! Хлопцi аж кишки порвали вiд реготу) змальовав вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив – так навдивовижу! Ну, намальовавши, та й каже нам: «Тепер, хлопцi, дивiтеся, що за кумедiя буде». А ми кажемо: «Ану-ну, що там буде?» А вiн каже: «А йдiть лишень за мною та й несiть патрет поповоi кобили». От ми, узявши, та й пiшли, та по його наущенiю i постановили бiля панотцевого двора; пiдперли ii гарненько; таки точнiсiнько як кобила стоiть: i на одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра iй повилазили, та ще й голову понурила, мов пасеться. От як постановили ii, а самi, узявши, та й поприсiдали попiд плотом, у бур'янах, та й ждемо батюшку, а самi тулимося якомога, щоб не реготатися. Аж ось зирк! iде наш отець Микита (та ще, мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс «Всемирну» [[2] (#_ftnref2) «Всемирна» – молитва на честь богородгщi «Всемирная слава», яка виконуеться пiд час суботньоi церковноi вiдправи.] мугиче; а далi i вздрiв кобилу та й каже: «Що за ледащо мiй Охрiм!» (а його батрака та звали Охрi-мом). «Кобила, – каже, – зiйшла против ночi з двора, а вiн i байдуже; коли б то менi ii пiймати!» А далi зняв з себе пояс, зав'язав петлю та й став до неi пiдкрадатись, та знай цмока та приговорюе: «Тпрусьо, ряба, тпрусьо!», а далi як пiдiйшов близенько, як закине iй на шию пояс, як крикне «тпру!», як потягне до себе, а кобила як впаде, а ми так i зареготались та навтiкача! А отець Микита i зоставсь; стоiть як укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед ним лежить догори ногами; i пiдпiрки не вдержали, як потягнув ii до себе, щоб не втекла. Та вже опiсля розказовав, що й довго б стояв, та попадя побачила та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i водою бризкала, та на превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, – каже, – цiлiсiньку нiч трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхвеi напився.Так ось такий-то був скусний маляр… те, те, те! Тепер згадав: його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаева черкеска; на шиi, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда, як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанii, так не проливав; добре, було, на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не iстиме, а без тii поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом – коли чували – з Борисiвки, Курськоi губернii; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякii малярi; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. І таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалюе, нi розмалюе, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей! Як же москаль озьметься за сее дiло, ну! – тiльки почухайся та й вiдiйди. Торгуеться i требуе багацько: дай йому i кошту, i грошей, скiльки забажа, а як удереть! гай, гай! Йому кажеш – блакитна, а вiн товче: «Синя-ста». йому кажеш – не годиться, а вiн чухаеться та каже: «Нiчаво-ста;


для хахлов i такий бог бряде [[3] (#_ftnref2)…i такий бог бряде – i така iкона гарна.]». Тьфу! на iх голову!Так про сього-то Кузьму Трохимовича прочув якийсь-то пан, що дуже кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе, що вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й поеднав його, щоб списав йому салдата, та щоб такий, як живий був, щоб i горобцi боялися. «А буде яка хвальнi, прикину, – каже, – тобi». От i сторжились за десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змальовав вiн салдата, та ще як? Що, я ж кажу, що й живий не буде такий бридкий, як то був намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не тiльки горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мундер на ньому лепський, гудзиками поза-щипований, що аж сяе. А оружжо? – так погибель його зна, як то живо списав! Оттак, бачиться, i стрельне, що й приступитись страшно! А як задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима поводить, i руками дьорга, i ногами дрига, таки так i думаеш: «От побiжить… от битиметь!» Так-то скусно був намальований! Ну, змальовавши, Кузьма Трохимович i дума: «Може, не вгоджу пановi; тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й поставлю на базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись i лякатись, тогдi певно: бери, Кузьмо, грошi; коли ж огудять, то ще пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу».Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата – коли хто зна – аж в Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярманцi i попiдпирав ще лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку та й сiв, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата: та тут же наклав на палiтру красок, що «коли, – каже, – що не так, то я й пiдмалюю». Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки ще до дiла.Аж ось стало i на свiт заньматься. Іще не попритухали усi зiрочки, а вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись, пiдперезавсь знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс та й рукавички достав, – бо се, знаете, було об перших п'ятiн-ках, так вже зорi холоднi були, – i сiв у своiй ятцi, щоб прислухатись.Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе – нехай бог милуе – у Расеi. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а – таки нiчого грiха таiти – знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у iх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другii слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доiсть, нi доспить, усе об тiм тiльки i дума, щоб заробить копiйку. Така вже iх московська поведенцiя! А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не долле повноi мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачеркне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати, та втираешся, та поцмокаеш хорошенько i збираешся, як то гарненько натощака вип'еш, та тiльки що руку пiдняв, та ще i до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!… Пiдбiжить, пiдтовкне – плюсь! – бiльш половина чарки назад у дiжку! Лихо, та й годi! П'еш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати. Випив… так що ж бо?… Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло; нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то iх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди iм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись. Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiд-товкачку, чи не вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i озираеться… Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закривае, по потилицi шльопаеться, аж, сердека, усе знай головою потряхуе, щоб тii патли не мотались. І сорочка на ньому – не як у людей; замiсть бiлоi, як закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й е.От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав – i вздрiв, що стоiть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього: «Служба! – каже. – Пайди-ка сюда! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде». Стоiть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утрете – салдат нi з мiсця! Далi москальча злякалось, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його, та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чув сее все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: «Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!»Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, Що з борошном понаiжджали то з Деркачiв, то з Вiльшаноi, та були аж iз Коломака. Що то, батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки видимо-невидимо iх тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять iх тут було, то, ей же то богу моему! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Знаете, прийшло урем'я подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, та за тiею бiдною копiйчиною шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом ii заробляти. Та чого тут i вередовать? Коли вродив бог хлiба та дав його зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахiт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись: вези хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до новоi нужди: тогдi ж будемо й думати, де що узяти.Так оттакi-то там були. І iх i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й посхоплювались, щоб, знаете, купця не втерять. От то гарненько повстававши, помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть пiд гору, та йде вулицею… Луп очима! стоiть сал-дат… Охрiм був собi парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: «Добридень, господа служивий!» А салдат мовчить… От Охрiм i пiшов своею дорогою, а Кузьма Трохимович i всмiхнувсь та й подумав: «Одурив i своiх! що то дальш буде?» Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: «Отже ж тут е постой! А що, як спитаю, чи не треба iм, бува, коням овса або якогось борошна?» Та як порiвнявсь против салдацького патрета та й каже: «Господа москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому командерству: коли треба вiвса або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська: вiсiм з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки». Сее кажучи, достав з халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав, покректав, пiднiс салдату та ще й приговорюе: «Кабака гарна, терла жiнка Ганна! стара мати вчила ii мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось подозвольте лишень!» Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв собi на розум: «Цур йому! – каже собi на думцi. – Щоб ще йо пицi не дав, бо вiн на те салдат…» Пiднявши баклаги, та мерщiй до табору, не оглядаючись… А Кузьма Трохимович, сее чувши, та «ких, ких, ких, ких!», та аж за боки брався, регочучи.Поки ж сее дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками i усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна, не узяв ii кат: чорнява, мордата, трошки кирпатенька та й рум'яна, як рожа; та таки й одягнена: очiпок, хоч вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому дiрки, i попiд руками, i на боках, так що видна була i уся одежа, i таки не проста, а мiщанська, бо Бона узята була у Липцi аж iз самiсiнького Харкова, i не простого, а мiщанського роду: шушун набойчатий, спiдниця каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого воно е цвiту, бо дуже замазано олiею, вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а коло сього дiла не можна чисто ходити; зараз випачкаешся, як той чорт, що до вiдьми через трубу лазить.От молодицi i кричать Явдосi: «Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то i ми бiля тебе». Явдоха i узяла з чужоi коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та й не зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля салдацького патрета. «Ох, менi лихо! – сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та мерщiй пхнула ii мiж свiй товар. – Як таки бiля москаля сiдати? Вiн нам такого лиха наробить, що не то що! У в одноi щипне, у другоi хватне… та тут таке буде, що й коробок не позбираемо…» – Вибирай же друге мiсце, – гукнули молодицi, – може й не з так щасливе буде, та усе-таки лучче, чим дати москалю орудовати над нашим крамом».Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила вп'ять другою, теж чужою булкою, i меж своi положила; а де паляниця впала, там сама з своiм товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало, а чергу зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так до себе ближче, а бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де Й школяр, що з малими грiшми купуе самий дешевий товар, ii не знайде; та за чергу кожен базар i лупить з них, що зможе. О! та баба ж козир була! Одно вже те, що харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiми перекупками отаманувати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря оборонять; тiльки щоб усi перекупки ii слухали i що скаже, щоб сповняли, i чого потребуе, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав ii хто? Так зараз i нашлеть: або свиня бублики похвата, або собака олiю вип'е, або п'яний поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.Тiльки що молодицi любенько посiдали i кожна з своiм крамом розташовалась, аж… тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями бiля них. Як же напустяться на нього перекупки! «Зачим тут став? Пiди собi геть; стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а сам iди хоч до чортiв, опрiч хлiба святого». От як затуркали, затуркали – бо звiсно, як нашi молодиш, скiльки iх не буде, та як заговорять разом усi ув один голос, так нiчого i не второпаеш: мов на лотоках вода шумить, аж у вухах лящить! – а москаль i байдуже, а знай собi кричить: «Гречишники гарячii!» Що тут на свiтi робити? От бачать молодицi, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаеш роби, амоскаля збудь!»Нiчого Явдосi робити, узяла – та усе-таки не з своеi коробки – три в'язки бубликiв i пiшла до патрета, та й… далебi що правда! поклонилась йому, мов живому, та й просить: «Ваше благородiе, господа салдатство! будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця оттого навiженого, католицького, бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями». Сее кажучи, бачить, що салдат i не дивиться на неi, та й стала йому совати бублики в руку, та й приговорюе: «Кете, озьмiть, ваше благородiе! Пожалуйте, дома здасться». Салдат – нi пари з уст. Як же роздивиться наша Явдоха, що се мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його парсуна, – засоромилась, почервонiла як рак та швидше, не оглядаючись, – вiд нього, та бублики – у свою коробку, i сiла. Що вже не питали ii молодицi, що iй там було вiд москаля, так мовчить та й мовчить i каже: «Адже збула москаля? чого ж вам бiльш…» Бо москаль, справдi, ще як побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своiми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сее, посмiявсь собi нищечком та й каже: «Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засiдателя!»А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, як сарана у полi. І чого-то туди не понаносили або не понавозили? Таки такий яр-манок, що неначе у Харковi об пречистiй: усякого товару, якого тiльки подумаеш, – усе е. Чи груш? Так i на возах грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi треба та з якоi хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить. А там москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики, чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбивуванi. Тут суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля iх сластьониця з грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо поднiме пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаете, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на сковороду ув олiю – аж шкварчить! – та зараз i пряжеть, i подае, а вже олiею не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмоктуе. Тут же бiля неi продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там – залiзний товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi i усе, чого треба. А тут вже – лавки з красним товаром для панiв: струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякii сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки, тараня, ще повеснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав'яр, оселедцi, яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина. Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля iх стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня – а хатньоi нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову [[4] (#_ftnref2)…морква огородня – а хатньоi нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову… – Маються на увазi жiночi сварки мiж чоловiком i жiнкою; бурчання.] – цур iй! Тут же був хрiн, рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина, то накупив би усього та й iв би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс! вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна; були кожухи, усякi пояси, шапки i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий товар: стрiчки, скиндячки, серги, баевi юпки, плахти, шитi рукава i хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi i з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта, запанки голов'янi; перснi, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого то там не було!А промеж такоi пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не бiльш, нiж на воскресенiе у вутренi, як Христа дочитуються, або на Іорданi; так що й протовпитись не можна. Той купуе, той торгуе, той божиться, той прицiняеться, той спорить, той товариство скли-ка; той на жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря [[5] (#_ftnref2)…старцi спiвають Лазар я… – тобто пiсню-псалом про бiдного Лазаря.], кобили ржуть, колеса скриплять; той возом iде та кричить: «По глину, по глину!», а назустрiч йому викрикуе: «По горшки, по горшки!» Дiти, погубивши матерiв, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вищить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробираеться промеж народом; там перекупки хватають за поли парубкiв та школярiв: «Ходи сюди, дядюшка! – кричать. – Вiзьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком… От паляниця легесенька, тiльки що з печi…» Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там i кричать, бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнiсiнько, як у млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами: Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв троiсту i водиться з нею по ярманцi. Вже й шапки катма, десь кинув ii на когось та й вiдбiг. Іде й спiвае, а де калюжа, тут i вдарить тропака» Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi пляшка, а у другiй чарка; кого не зострiне: «Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многii лiта!» Вип'е i поштуе його; коли той не схоче, так додолу горiлку вилле, а його лае-лае та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: «Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!» – та й пiшов дальш. Іде i побачив дiгтярiв. Шубовсь у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: «Дiгтярю, не журись! Шпонь вiдвiча грошами». Та й викине йому з кишенi повнiсiньку жменю грошей, а сам знову кричить: «Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!» Та й стане хлюпаться у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як чоловiк у щастi та у радостi. Чого то вiн не видума? Нiчого не жалуе i нi об чiм не жалкуе!А там, чути, ведмiдь реве i танцюе, а циган викрикуе: «Ану, Гаврилку, як старii баби п'янi валяються?…» Циганка ворожить та приговорюе: «І щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбиваеться; положи ж п'ятачка на рученьку – усю правду скажу…» Циганчата танцюють халяндри та кричать не своiм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своею шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й з вибитою ногою кобилу продати замiсть молодоi, здоровоi. Та як обступлять нашого брата циганське навожденiе, так не знаеш, що й робить. Як напустять мару, так i сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоiть, та тiльки дивишся та лупаеш очима i не знаеш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у руку оброть з шкапою, третiй тягне з твоеi кишенi хустку, де гаманець з грошами зав'язаний, а сей вже i здачi дае, та усi гуртом волочуть тебе пiд ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв свое ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола купити; та ще ж за моi грошi i горiлку куповали, i пили: а далi, замiсть дяки, у вiчi насмiялись: «Шкапа твоя, – кажуть, – трохи, чоловiче, недобача; так купи iй окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi носять, то ще потягне…»Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. І усякий народ, хто там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й скаже або: «Добридень», або «Здрастуйте, господа служба!» А служба нiчичирк: стоiть собi гарненько i пальцем не кивне, i очима не поведе, i усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своiй ятцi, бачив сее все та й дума: «Добре наше дiло; побачимо, що дальш буде».Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира… i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запаковав; стягнув у чугуiвськоi перекупки бу-мажну хустку, таку, що гривень шiсть стоiть; вiдрiзав з воза i вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяiн i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають, бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок – нiхто не баче; потягнув його до себе – нiхто не баче; положив гарненько на плече – нiхто не баче… та, не озираючись, i чкурнув куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його, мов свое, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мужиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок – сiп! «Нащо ти грушi узяв? сякий-такий сину!» – питаються його ув один голос. Стоiть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: «Нешта то вашi грушi-ста?» – «Адже ж не чиi, як нашi». А вiн як крикне на них: «Ах, ви хахли без-мозглii…» (а зараз лаятись! що б то перше розпитати, та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). «А зачим ви, – каже, – менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?» – Та до них з пенею: «Ви, – каже, – зiваете по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку». Наше хазяйство щоб то сюди-туди, так де ж! Нi приступу, та ще й лае. А далi ухватив за комiр, i тягне, i кричить: «Давай на вичистку та за праходку; я казьонний мундер патьор i сапоги таптал, давай да i только!» Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: «Цур тобi, – кажуть, – батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i iрушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!» Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: «Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!…» Що тут на свiтi робити? Іще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тii спiва: «Вон моя команда! – та й показуе на салдацький патрет. – Пайдьом iк ньому». Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного – так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжом стоiть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вiдгадали, що то сал-дат мальований, так аж об поли вдарили руками та – фiть, фiть! – посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своiй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качаеться, а далi каже: «Ох!» – та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя.Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися iти на ярма-нок, бо усе пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то як у тiснотi, так думали, що iх не так i розглядають. Ось i тягнеться низка iх, та усе на пiдбор: одна вiд другоi чорнявiша, одна вiд другоi краща. Порозряджуванi так, що господи! Середу дня сонечко пригрiло, так воно й тепленько: от вони i повихоплювались без свиток, в самих баевих червоних юпках, що так, як мак, цвiте! Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi, коси у дрiбушки позаплiтованi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у сорочок i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожноi разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi хрести так i сяють; плахти картацькi, запаски i шовковi, i колiсчастi, пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках i у бiлих та у синiх панчiшках. А за дiлом же вони й вийшли? А як же? Витришкiв куповати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звiсна дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.От ходять по ярманку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна – зирк! та й каже нищечком: «Дiвчатка! дивiтесь: у нас постой, салдати!» – «Брешеш! Де ти iх уздрiла?» – питаються i розглядають усюди. «Та онде, онде, бiля дiгтярноi лавки стоiть з оружжом калавурний…» – «Так i е» – гукнули усi та й почали щебетати та смiятись, з мiсця на мiсце переходять, та одна одну i пха, то буцiм спотикаються; а самi знай озираються та, як тii пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би iм i лахва, тут би вони й стали його розпиховати, чи тут проходом, чи постоем? От тут i сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже давно бачили що путне, а своi парубки остили i обридли.От i визвалася з них Домаха та й каже: «А тривайте лишень, я пiду побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн мене не заняв; ось дивiтесь лишень. Та глядiть, коли треба буде, то вiдкликайтесь до мене». От i пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс собi мугиче, то хусточкою помахуе, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язовати… от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: «Де то тут шпалери та шумиха продаеться?… Коли б менi хто показав?…» Та й заспiва собi нишком. О! що то вже за дiвка!… Вона не знала, як пiд кого пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! І проворна, i жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi по мойкам заробляла, так ii вже не вчити: усе знала.Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн ii ще й не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неi разом: «А куди ти, Домахо, пiшла?» А вона бiля салдата стоiть i хусточкою махае та голосно i кричить: «Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепи-не». А наш салдат стоiть, нi зачiпляе, нi перепиняе i нiчим ii не займае! «Що за недобра мати, – думае Домаха, – таки бiля самiсiнького його йшла, а вiн мене i не займа. Хiба не смiе, чи що? Та вже ж вернусь ще…» От i вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде… i впустила хустку, буцiм загубила, думаючи, що салдат гукне на неi, щоб вернулася i пiдняла хустку; от вона тут з ним i заговорила б, i пожартовала, а там би i пiшли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат i волосом не двига. Стала наша Домаха та й оглядаеться i каже голосно: «От менi лихо! загубила хустку… Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як би йому подяковала!»Озираеться, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Стоiть салдат i на хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiтись, треба вертатись… От би то i пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: «От бiда! лежить моя хусточка бiля самiсiнького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…» Пiдiйшла – i нахиляеться, i бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на такiвського наскочила! Далi нахилилась i простяга руку, неначе не iвши, а сама усе дивиться на нього… а далi як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дiвчата i вiдозвалися до неi: «А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що вiн говорить?» – «Але, говорить…» – кричить Домаха, та скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.«Що… що таке?… Що вiн тобi сказав?…» – обступивши, дiвчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! що казав? – каже Домаха. – То не живий салдат, а то його парсуна!» – «Йо!» – гукнули дiвчата i пiдбiгли розглядати: аж справдi намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пiшли геть по ярмарку. А сее чувши, i багато дехто пiдходили, вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть: «Так i е, що намальований!» – та й пiдуть собi.Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже пора знiмати свого салдата та укладатись на вiз i чухрати додому… Аж ось почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку… та мерщiй i присiв у ятцi.То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i зо усякого ремества бурлацтво, наньми-ти вiд хазяйства, батьковi сини – зiбралися на ярмарок погулять. Іще зранку хто попродав свiй товар, а хто, покупивши чого кому треба i попивши могоричi, тепер, попiдголювавшись любенько, понадiвали хто нову свиту, хто китаеву юпку, хто ще батькiвський, хоч i старий, та жупан, по-пiдперiзовавшись шпетненько хто каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали на пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з червоними, то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а хто й у шкапових, та так повимазованих, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови троха не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть лавою, з боку на бiк перевалюються, руками розмахують, люльки тягнуть, та що е голосу, аж кривляться та жмуряться, спiваючи московськоi пiснi: «При далiнусцi стояла»; i де йдуть, то так вiд них люди й розступаються, бо вже не попадайсь iм на дорозi нiхто: чи перекупки з коробками, чи москаль з квасом, чи слiпцi з поводатарем, чи баба стара, чи дiвка молода iм назустрiч, – нiкому нема розбору, не вважають нiкого, так усякого прямо лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й байдуже; неначе i не бачать нiчого i буцiмто й не вони.Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб так стiною на них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i пожартовать, i поженихатись… Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло! А щоб iх хто мiг зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз i самому писарю давали такоi пинхви, що насилу прочухавсь; а десяцькi так так вiд них i ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!… Усяк iм поважа: «Нехай, – каже, – хлопцi нагуляються: бiльш копи лиха не нароблять».От iдуть, i як накинули воком на дiвчат, i пiшли побiля мальованого салдата, а iх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!…» Тут як зарегочеться народ, i перекупки, i купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хiба тобi повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!…»Напiк же пан Терешко ракiв, як i сам розглядiв, що справдi салдат намальований i що увесь базар з нього глузуе! «Тепер, – дума сердека, – не буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через сее не знать що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!» Стоiть, зажурившись, та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: «Буцiм я й не бачив, що се не живий, а що се тiльки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратовать з маляра!… Чи так же то й малюють! О, бодай його мара малювала! Се й слiпий розглядить, що се патрет, а не живий чоловiк… Хiба тут були такi дурнi, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! Чортзна-що й надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш'еться чобiт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряповати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так… та таки i усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопцi, дальш; намальовав же якийсь-то дурень!…» От i пiшли своею дорогою, i Терешко дуже радий був, що спокутовав iз себе бiду.Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хрiну понюхав! З бiса-бо йому досадно стало, що увесь ярманок, i що то на мiсцi народу було, таки, мабуть, душ п'ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то до единого, усi ке пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та й закепковав його роботу нiнащо. «Се вже, – каже собi, – курам буде на смiх. Я таки, правда, об чоботах не дуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки й старавсь, щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер, i оружжо, щоб так було неначе живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже туди став пильно доглядатись, де й нужди мало, i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентовати i щоб нiякого хвальшу не було у моiй роботi». Вилiз iз своеi ятки, достав палiтру з красками i пензель, пiдмальовав, як там швець надряпав, та й уп'ять полiз та й каже: «Нехай пiдожду, поки краска пiдсохне, а там вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобiт намальований».Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми i йдуть вп'ять побiля салдацького патрета. От один парубок розглядiв його та й каже: «Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемальовав чобiт, як ти сказав». – «Еге! iще б то й не послухав? – сказав Терешко, пiдсунувши шапку на саме тiм'я i узявшись у боки. – Я вже силу знаю i зараз побачу, що не до шмиги!» А як йому i досi досадно було на маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i думав ще таки занехаять, щоб маляра зовсiм збити з пантелику i щоб народ думав, що вiн велику силу у малярствi зна; посвиставши, й каже: «От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер як чоботи, як я навчив; так мундер не туди дивиться. Треба, щоб рукава ось так…» «А зась, не знаеш? – обiзвався Кузьма Трохимович з своеi ятки. – Швець знай свое шевство, а у кравецтво не мiшайся!»Як же зарегочеться увесь базар, слухаючи сюю куме-дiю i що Кузьма Трохимович так вiдрiзав Терешку-шевцю! Як пiдняли Терешка на смiх! Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що, що аж за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як потягне, не оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi посмiявшись та зiбравшись з патретом i з усiм своiм крамом, поiхав до свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив, та й прав.Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась нитка верховодити хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить, а тут йому хто-не-будь i вiдрiже: «Швець знай свое шевство, а у кравецтво не мiшайся!» – то так язик i прикусить, i вже нiчичирк.От i вся.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=157253) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes

[1] (#_ftnref1)Латинська побрехенька.– йдеться про новелу-анекдот про художника Апеллеса (II пол. IV ст. до н. е.) та про невiгласа-шевця, який вирiшив покритикувати твiр знаменитого живописця. Апеллес вiдповiв йому: Nе sutor ultra (supra) crepidam («Не вище сандалiй, шевчику!»). Оскiльки Квiтка знав цю новелу ще з шкiльних текстiв, вiн, звертаючись до читача у «Суплiцi до пана iздателя», писав: «Ти, може, приятелю, не позабував того, що змалу у школi вчив, так i згадаеш якусь латинську побрехеньку, що я тобi по-своему розкажу» (Квiтка-Основ'яненко Г. Ф. Зiбр. творiв. У 7-ми т., т. 7, с. 113).


[2] (#_ftnref2) «Всемирна» – молитва на честь богородгщi «Всемирная слава», яка виконуеться пiд час суботньоi церковноi вiдправи.


[3] (#_ftnref2)…i такий бог бряде – i така iкона гарна.


[4] (#_ftnref2)…морква огородня – а хатньоi нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову… – Маються на увазi жiночi сварки мiж чоловiком i жiнкою; бурчання.


[5] (#_ftnref2)…старцi спiвають Лазар я… – тобто пiсню-псалом про бiдного Лазаря.