Эрих Мария Ремарк цитаты из книг - страница 51

Время, ставшее прошлым, утрачивает в сознании людей всякую реальность. Оно утешает, пугает и внушает безразличие.

Любовь - не зеркальный пруд, в который можно вечно глядеться. У нее есть приливы и отливы. И обломки кораблей, потерпевших крушение, и затонувшие города, и осьминоги, и бури, и ящики с золотом, жемчужины... Но жемчужины - те лежат совсем глубоко.

Я думав, що прощання — це завжди кінець. Нині ж я знаю: рости — теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає — залишати. А кінця не існує.

Мине небагато часу, і наша зміна на шкільних лавах буде жадібно, з палаючими очима, слухати розповіді про війну, хлопчики рватимуться геть від шкільної нудьги і шкодуватимуть, що вони не були учасниками героїчних подвигів. Уже зараз вони біжать у загони добровольців; молокососи, яким ледь виповнилося по сімнадцять років, скоюють політичні вбивства.

Слово "патріотизм" вони начинили своїм фразерством, спрагою слави, владолюбством, брехливою романтикою, своєю дурістю і купецькою жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал. І ми сприйняли це все як звуки фанфар, які сповіщають про нове, прекрасне, яскраве існування!

Ми більше не бачимо природи, для нас існує тільки місцевість, місцевість, придатна для атаки чи оборони, старий млин на пагорбі — це більше не млин, а опорний пункт, ліс — не ліс, а прикриття від артилерії. Усе довкола — це лише марево.

— Пане директор, — починає своїм звичним чїтким голосом Людвіґ, — ви бачили війну на свій лад: із прапорами, ентузіазмом і оркестрами. Але ви бачили її не далі вокзалу, з якого ми від'їжджали. Ми зовсім не хочемо вас засуджувати за це. І ми раніше думали так само, як ви. Але ми дізналися і про зворотний бік медалі. Перед нею пафос чотирнадцятого року розсипався на порох.

Лазарет для отруєних газом. Тут важкопоранені, яких не можна евакуювати. Сині, воскові, зелені обличчя, мертві, роз'їдені кислотою очі, хриплять і задихаються вмирущі в агонії. Усі прагнуть геть звідси, бояться потрапити в полон. Ніби не все одно, де вмирати.

Засмучені, ми рухаємося далі. Після стількох років війни ми не так уявляли собі повернення на батьківщину. Думали, нас чекатимуть, а тепер бачимо: тут кожен, як і раніше, зайнятий собою. Життя пішло вперед і триває далі, а ми ніби вже й зайві.

Они больше, чем моя жизнь, эти голоса, они больше, чем материнская любовь и страх, они самое сильное и самое спасительное на свете - голоса моих товарищей.